Розділ 34
Події в Одесі. – Українська Армія в запіллі Червоної Армії. – Становище Галицької Армії. – Атака Вознесенська
Деморалізована Добрармія швидко наближалася до Одеси. Незначні частини червоних військ, переважно кінноти, гнали її до берегів Чорного моря. Вороже ставлення українського населення до Добрармії, поява на фронті Української Армії під командуванням генерала Омеляновича-Павленка, взагалі стихійне національне піднесення українського населення – усе це примусило врешті представників Антанти в Одесі правдиво і реально оцінити ситуацію. До цього часу територія України була головним театром війни, а населення її несло найбільші жертви, зв'язані з умовами жорстокої громадянської війни, а в той час його політичні й національні інтереси не тільки не було визнано, а у брутальний спосіб зневажено російським урядом Денікіна, який мав повну підтримку Антанти.
Перспектива неминучого опанування Одеси червоними військами, на рейді якої стояла могутня антантська ескадра і пристані якої були завалені незліченним військовим майном, привезеним для Добрармії, примусила голову англійської військової місії майора Йолша для врятування загальної ситуації Одеси приступити до переговорів з українцями.
Для нав'язування цих переговорів послужили причини, крім згаданих вище, такі:
У січні 1919 року в Одесі та її околицях перебувало до 20 000 українських вояків. Опинилися вони там в силу різних причин: чи то їх було взято до полону хворими на тиф (до цієї категорії належав і автор цих рядків, якого – хворого – захопили в полон у Проскурові), чи то вони видужували після поранення, чи відстали від Армії УНР. Серед них було кілька тисяч вояків Галицької Армії. Цих людей було досить, щоб не тільки оборонити Одесу, але і щоб розбити червоні сили, які переслідували Добрармію.
Але їх треба було організувати, озброїти. Всі українські вояки готові були стати на оборону Одеси, але за однієї умови – створення українського корпусу з українським командуванням, з тим щоб битися за Україну.
18 січня 1920 року голова англійської військової місії в Одесі майор Йолш викликав до себе автора цих рядків та кількох українських діячів і запропонував негайно приступити до формування українських полків.
"Ми мусимо відстояти Одесу. Честь Англії вимагає цього. Добрармія втратила значення. Все військове майно у вашому розпорядженні. Наш флот допоможе вам своєю могутньою артилерією". Так сказав майор Йолш, але українські представники поставили свої умови:
1. Загальне командування всіма військами в Одеському районі мусить перейти до рук українського штабу.
2. Добрармія згортається в корпус та при першій нагоді мусить покинути територію України.
Однак ці вимоги зустріли категоричний спротив з боку генерала Шилінга, командуючого частинами Добрармії на Правобережній Україні.
Для досягнення порозуміння між українськими представниками і Добрармією з ініціативи майора Йолша відбулися дві наради в присутності двох англійських і французьких старшин.
Лише 23 січня представники генерала Шилінга згодилися на пропозицію українських представників, але згодилися тому, шо червоні війська вже були у 60 кілометрах від Одеси. Було вже запізно. В ніч на 25 січня більшість українських вояків окремими відділами почали прориватися крізь фронт червоних на північ на з'єднання з повстанцями та відділами Української Армії. Ранком 25 січня 1920 року союзна ескадра відкрила гарматний вогонь по червоних військах, що підійшли до північних околиць Одеси, але о 12 годині Одесу було вже повністю зайнято червоними. Тільки в порту під прикриттям кулеметного вогню з кораблів ще йшла посадка на пароплави небагатьох щасливців з цивільного населення.
Вулицями Одеси йшла різня. Недобитки Добрармії форсованим маршем з Одеси відходили до Тирасполя, де вони сподівалися перейти на територію Румунії.
26 січня ескадра мусила покинути одеський рейд.
Здавалося що після цих двох прикрих експериментів політики держав Антанти мали врешті зрозуміти силу українського національного руху, мусили скерувати їхню політику в бік, прихильний для України, але даремно. В 1920 році держави Антанти знову стали на шлях відбудови "єдиної Росії" (армія Врангеля), і знову ця політика провалилася.
У січні 1920 року Червона Армія на Правобережжі напружувала всі свої зусилля, аби приборкати українське населення та втихомирити його, але даремно. Польська Армія просунулася на схід та вийшла на лінію Лунинець-Сарни-Шепетівка-Старокостянтинів-Проскурів-Кам'янець. Між Польщею й більшовиками назрівав конфлікт. Усі вільні сили Червона Армія скерувала на фронт проти поляків. Така ситуація значно полегшувала бойові дії Української Армії.
Головний Отаман С. Петлюра перебував у цей час в Польщі, а урядова делегація вела переговори з польським урядом про порозуміння між Польщею та Україною і можливості спільних акцій проти червоних. Хоч ці переговори взагалі мали позитивні наслідки, однак остаточний результат їх залежав від подальших взаємовідносин, які встановляться між Польщею та більшовиками.
До часу остаточного вирішення долі переговорів Українська Армія мусила за всяку ціну продовжувати свої бойові операції.
13 лютого 1920 року партизанські відділи Української Армії переправились через Дніпро на Лівобережну Україну та рушили на схід у напрямку на Золотоношу. Наша кіннота з боєм захопила Золотоношу, в той час як інші частини нищили по селах дрібні ворожі відділи і водночас вели пропаганду серед населення. Але рейд наших партизанів на Лівобережжі було припинено з тих причин, що від Уряду одержано інформацію про можливість збройного конфлікту між Польщею та більшовиками. Командарм вирішує пересунути свої війська на захід, ближче до театру можливих подій. Коротке перебування нашої кінноти на Лівобережжі наробило великого бешкету серед червоних військ та примусило червоне командування наспіх стягнути до району перебування Української Армії значні сили для ліквідації її, але командарм щасливо виводить свої війська з небезпечного району та на 25 лютого зосереджує їх між Новомиргородом і Новою Українкою (села Хмілево-Миролюдівка-Копанки).
Між тим ситуація Української Армії з кожним днем ставала складнішою. Захопивши Одесу, розбивши там частини Добрармії, червоне командування мало досить вільних сил для боротьби з Українською Армією і для її оточення. Тільки шляхом швидкого маневрування Українська Армія могла врятувати себе від знищення.
Отже, командарм 28 лютого переводить свої частини в район Тишківка-Липняжка, а 2 березня зосереджує їх у районі Ольвіополя. Під час цього маршу кінний полк Запорожців з боєм взяв Голованівське, а 4 березня так само з боєм захопив Хощевате. З допиту численних полонених червоноармійців, захоплених під час маршу, та з відомостей, що дала розвідка, командування Української Армії виявило розташування червоних сил. Так само виявлено, що частини Галицької Армії займали район Ольгопіль-Крижопіль-Балта й Бірзула.
Становище ж Галицької Армії було просто трагічним. Після поразки військ генерала Денікіна Галицька Армія опинилася в руках Червоної Армії і мусила на вимогу Москви визнати владу більшовиків. До Армії було призначено совєтських комісарів, внутрішня організація її була змінена на зразок Червоної Армії. Замість українського герба галицький вояк мусив одягнути емблему совєтської влади – червоний бант з серпом і молотом. Тих з вояків, що запротестували проти цього, було розстріляно, а решта непокірних втекла зі своїх частин, та чимало їх приєдналося до Української Армії. В масі галицьке вояцтво розуміло примусову "совєтизацію" армії, зберігало дисципліну і повагу до старшин, але подекуди в частинах на поверхні опинився демагогічний елемент. Уся ж Галицька Армія була під контролем московських комісарів, призначених совєтською владою.