У Бершаді в той час перебувала команда 2-го галицького корпусу зі своїми частинами та відділами московських червоних військ в силі до кількох тисяч вояків. 1-й кінний полк Запорожців під командуванням полковника Дяченка, роблячи авангардну розвідку, після захоплення Хощеватого вирушив до Бершаді. Московські й галицькі частини, довідавшись про рух полку до Бершаді, приготувалися до бою. Але ця операція скінчилася тим, що 1-й кінний полк захопив село Усте в 10 кілометрах на схід від Бершаді, де було без пострілу обеззброєно галицький курінь, причому взято 2 гармати. Обслуга гармат приєдналася до полку. За наказом штабу 2-го галицького корпусу своїм частинам вирушити до села Усте окремі коменданти частин відповідали відмовами з огляду на те, що вояки босі й голі. Ця перша зустріч з частинами Галицької Армії свідчила, що її міцно тримали в руках московські комісари та що сподіватися на її допомогу в боротьбі з московськими військами було важко.
12 березня командарм дає наказ про перехід груп у район Тростянець-Ободівка-Демидов. У міру того як Українська Армія просувалася на захід, її рух з кожним днем повільнішав унаслідок бойових сутичок з ворогом, бо армія входила в смугу, де йшло перегрупування совєтських військ. Рідко коли нашим відділам вдавалося простояти на місці та спочити протягом доби. Нерви людей почали слабнути, коні вимагали спочинку. Вже виникла думка прориватися крізь фронт червоних частин до поляків, але це ще було зарано, бо політичні обставини не сприяли цьому задумові.
Від Уряду вже довгий час не було інформацій та директив. Командарм вирішує продовжувати партизанські операції, для чого після денного спочинку (перекування коней і перегляд зброї) розпускає свої війська на широкому просторі в районі Умань-Гайсин-Ольвіопіль-Ольгопіль-Христинівка, даючи кожній групі окреме завдання.
Бойові дії кожної групи велися сепаратно. Київська група отамана Ю. Тютюнника з боєм захоплює Гайсин, а далі займає Христинівку. Волинська – Умань, Запорозька продовжує операції в районі Ольвіополя. 26 березня групи зосередилися в районі Торговиця-Тальне. Між тим командування 14-ї совєтської армії намагалося оточити наші відділи. На станцію Тальне прибули свіжі ворожі сили, а з району Ольвіопіль-Нова Українка-Єлисавет у північному напрямку широким фронтом просувалися червоні відділи. Пересування наших частин значно ускладнилося через поганий стан доріг та відсутність підвід, бо селяни вже розпочали весняну працю в полі. Крім того, бракувало амуніції. З метою вирватися з оточення командарм відає наказ групам до 4 квітня перейти на схід від залізниці Нова Українка-Знаменка та зайняти район Бобринця. Знищивши дрібні червоні відділи, групи зосередилися у вищезгаданому районі, де провели Великдень. Червоне командування, занепокоєне виходом їх у район Бобринця – в запілля фронту, розпочинає енергійний наступ з боку Знам'янки та Нової Українки. До 13 квітня наші частини відбивають усі ворожі атаки. Але брак амуніції (козаки мали по 10-15 набоїв, а гармати – по 5-10 набоїв) примушує командарма вивести свої сили з району Бобринця та повести наступ на Вознесенськ, де, згідно з точними даними розвідки, Червона Армія мала великі склади амуніції й зброї. Захоплення Вознесенська мало вирішити долю Української Армії.
16 квітня усі групи підійшли до Вознесенська і ранком розпочали атаку. Ворог уже приготувався до неї та, підпустивши наші лави на 400 кроків, зустрів їх кулеметним і гарматним вогнем. Ворожі бронепотяги також енергійно підтримували свою піхоту. Наші частини захиталися, на деяких відтинках фронту навіть примушені були відступити, а червоні перейшли в контратаку. В цей час у Вознесенську відбувався крайовий з'їзд комуністів, члени якого також взяли участь в обороні міста. Після швидкого перегрупування наші відділи знову перейшли в наступ і на цей раз захопили Вознесенськ. Червоні залишили на полі бою 280 трупів і до 400 поранених. Було захоплено до 2 мільйонів рушничних набоїв, 32 000 гарматних, 2 важкі, 18 легких гармат та багато іншого майна.
Після захоплення Вознесенська кінноту було вислано на південний захід, яка мала завданням енергійно розчищати шлях для руху піхоти в бік Ананьєва. Серед нашого війська, де кожний з вояків придбав зброю та амуніцію, запанував добрий настрій. Селяни та повстанці, дізнавшись про рух Української Армії в район Ананьєва, розпочали бойові акції проти ворога. Під впливом подій на польсько-московському фронті та операцій військ генерала М. Омеляновича-Павленка галицькі частини частково почали переходити на бік повстанців й Армії УНР. Після захоплення Ананьєва і Балти наші групи зосереджуються в цьому районі. Для червоного командування присутність Української Армії у згаданому районі була повною несподіванкою. Всім своїм силам, скерованим на ліквідацію "петлюрівських банд" в районі Вознесенська, воно мусило дати новий оперативний напрямок на Ананьїв. Начдиву 41-ї совєтської дивізії було наказано "організувати в районі Бірзули міцний кулак" для паралізування акцій "петлюрівців". За цей час Українська Армія поповнилася повстанцями, а з галицьких частин до них приєдналася кінно-галицька бригада (400 шабель) під командуванням отамана Шепаровича та технічна сотня до 170 вояків з великим майном.
Починаючи з 20 квітня наші війська в районі Ананьєв-Балта ведуть жорстокі бої з червоними відділами. Цілий район – у полум'ї повстання. Частини нашої армії відбивають у ворога 2 гармати та багато військового майна і вже 30 квітня переходять у район Тростянця.
Розділ 35
Прорив на лінію польського фронту
Загальна політична ситуація в кінці квітня 1920 року складалася так: Польша і більшовики були в стані війни між собою. Польський й Український уряди дійшли згоди. Маршал Пілсудський і Головний Отаман С. Петлюра знайшли спільний шлях для спільної боротьби проти Москви. Польща визнала Україну як незалежну державу та уклала з Українським Урядом військовий союз. На території Польщі розпочалося формування українських частин. На польський фронт, що проходив по лінії: Ямпіль (на Дністрі)-Жмеринка-Козятин-Житомир-Коростень, прибув у лютому 1920 року до Могилева на Дністрі з групою повстанців полковник Удовиченко, який пробився з Одеси. Протягом тижня він створив зі старих українських вояків відділ в силі до 1500 багнетів та за згодою з польським командуванням зайняв відтинок фронту від Дністра до Нової Ушиці.
Командарм уже знав про ситуацію на польському фронті, тому й вів армію в північному напрямку, шоб за першої нагоди з'єднатися з українськими частинами на польському фронті. Кінець "Зимового походу" наближався, але перед Українською Армією стояло важке завдання – прорватися через червоний фронт. Було одержано відомості, шо деякі галицькі бригади повстали проти більшовиків. 1-2 травня розпочалась операція щодо прориву фронту. Загальний напрямок для прориву було визначено такий: район Вапнярка-М'ясківка-Ямпіль. Найважчим завданням було форсування залізниці Жмеринка-Бірзула, якою курсувало до 5 бронепотягів. На станції Вапнярка був штаб 45-ї совєтської дивізії та стояли численні ешелони з піхотою; в Тульчині – штаб 60-ї дивізії і штаб 14-ї совєтської армії. Цей район треба було вважати за найближче запілля, в якому перебували резервні частини 14-ї совєтської армії та штаби фронтових дивізій.
План прориву був такий: Запорозька група захоплює Тульчин і Журавлівку та прикриває з півночі перехід решти груп та численних обозів при переході ними залізниці Жмеринка-Бірзула. Київська група атакує Вапнярку зі сходу. Волинська група переходить залізницю в районі Крижополя. Після переходу через залізницю всі групи зосереджуються в районі М'ясківка.
1 травня групи приступили до виконання наказу. Хід подій розгорнувся таким чином:
Запорозька група з боєм займає Тульчин, де бере в полон штаби 41-ї, 45-ї й 46-ї дивізій, але 2 травня з боку Журавлівки та Брацлава її атакують червоні в силі до двох дивізій. Після цілоденного жорстокого бою Запорожці відходять на південну околицю Тульчина, але на допомогу їм прибувають повстанці отамана Волинця. Спільними зусиллями Тульчин знову перейшов у наші руки. Виконавши своє завдання, Запорожці 3 травня розпочали відхід, між Вапняркою-Журавлівкою перейшли залізницю і розташувалися по селах, в районі М'ясківка.