Перехід у наступ Української Армії з 11-12 листопада було великою помилкою з боку нашого командування, бо вже 10 листопада ворог перебрав ініціативу.
Розвиток подій на фронті в загальних рисах мав такий вигляд:
Ранком 10 листопада якраз у місці стику між правою й середньою групами в районі Шаргорода в одну з прогалин на фронті рушає 8-а кінна совєтська дивізія в напрямку Лучинець. Лівофлангова 9-а бригада 3-ї дивізії вступає в бій. На початку бою 9-а бригада мас успіх, але, вистрілявши всі набої, вона беззахисно гине під шаблями ворога. Старшини і козаки виявили надзвичайну хоробрість і витривалість та останньою кулею кінчали своє життя, щоб не попасти в полон.
До 10 години ранку з 9-ї бригади, що мала до 1000 вояків, залишилося в живих тільки 70 вояків, які розпочали з боєм відхід на захід.
Водночас ворожа піхота атакує в чоло 7-у бригаду 3-ї дивізії під Чернівцями, а червона кіннота вривається в її запілля. Протягом кількох годин іде завзятий бій. На допомогу 7-й бригаді з резерву кинуто 8-у бригаду 3-ї дивізії.
Вистрілявши набої, козаки відбиваються від ворожої кінноти прикладами рушниць. Половина складу 7-ї і 8-ї бригад гине на полі бою, але решта уперто тримається та тільки з наказу надвечір 10 листопада розпочинає відхід до Яришева. Кулеметна дивізія, що займала фронт на правому крилі правої групи біля Дністра, відбиває всі атаки ворожої піхоти.
Надвечір виявилося, що на праву групу червоним командуванням було кинуто 8-у кінну дивізію, ще одну кінну бригаду силою до 4000 шабель та піхоту силою до 6000 багнетів.
Війська Червоної Армії, шо оперували проти правої групи українських військ, мали завданням прорвати фронт, оточити праву групу та скинути її в Дністер.
Тим часом 8-а кінна дивізія, зайнявши Лучннець, робила глибокий обхід правої групи в напрямку на Яришів, щоб перерізати шляхи для її відступу. До вечора 10 листопада частинам правої групи пощастило вийти з оточення та зосередитися в районі Яришева, але дивізія згубила майже половину свого складу і залишилася без набоїв.
Водночас з ударом у ліве крило правої групи червоні частини атакують середню групу з охопленням її правого крила та завдають їй поразки. На фронті лівої групи червоні частини проводять демонстративний наступ, відбитий нами. Там наша кіннота, в свою чергу, атакує ворога та розбиває його.
Для ліквідації прориву на стику правої й середньої груп командарм висилає в район Сніткова резервну кінну дивізію, а на допомогу середній групі – 4-у піхотну дивізію.
Отже, до вечора 10 листопада на фронті склалася така ситуація:
8-а кінна совєтська дивізія прорвала фронт та вийшла в запілля правої групи, завдаючи їй значних втрат. Середня група, хоч і трималася на позиціях, також зазнала великих втрат. Набоїв не було. Резерви були вичерпані. Становище важке було виправити.
11 листопада права і середня групи намагаються контрнаступом збити ворога. Наша кінна дивізія атакує ворожу 60-у піхотну дивізію, розбиває її вщент, взявши до 700 полонених. 3-й кінний полк б'ється з усією 8-ю совєтською дивізією, потрапивши в оточення, з великими втратами пробивається в напрямку на Лучинець для з'єднання з нашою кінною дивізією, але остання, в свою чергу зазнавши великих втрат від гарматного вогню, примушена була відступити до Сніткова. До вечора 11 листопада на всьому фронті правої й середньої груп ішли запеклі бої; наші й совєтські частини перемішалися, управління ними як з одного боку, так і з другого було втрачено. Хоч рух ворога на захід було стримано, але це були останні зусилля українських військ правої й середньої груп. Ліву групу атаку вала Башкирська кінна бригада, але вона, маючи великі втрати, примушена була відступити.
12 листопада командарм для скорочення фронту армії та для зайняття кращих позицій відводить середню і праву групи на лінію Нова Ушиця-Ялтушків, а разом з тим він зосереджує ударну групу в районі Волковинці в складі 2-ї української дивізії та частин російської армії генерала Перемикіна для удару в напрямку на Бар.
Наші дивізії виявляли надзвичайну упертість і боронили кожний клаптик рідної землі, але голими руками… "Набоїв! Набоїв!" – просили частини. Бойова ситуація вже складалася на користь Червоної Армії. Дні існування Української Армії були лічені. Сталося так, як і передбачалося, однак розв'язка наблизилася скоріше тому, що ворог 10 листопада випередив нас своїм наступом та перебрав ініціативу в свої руки. Українська Армія була дуже міцною в наступі і слабкою в обороні з причини нечисленності її складу при довжелезному фронті і без амуніції.
Подальша боротьба призвела б за таких умов і засобів до фізичного знищення найкращих патріотів України, з яких складалась Армія. 20 листопада за наказом командарма армія з боєм відійшла в район Волочнська, з тим щоб на цьому плацдармі дати останній бій, перед тим як перейти на територію Польщі.
21 листопада ворог розпочав атаку волочиського плацдарму. Рештки армії уперто трималися, відбиваючи всі атаки. В цей час на територію Польщі за Збруч переходили обози, майно, установи. О 17 годині, віддавши останній салют рідній землі останніми набоями, зналася з позиції артилерія, а за нею розпочала відступ і переправу кіннота. У темряві на обрії під шрапнельним вогнем ще маячили наші кінні стежі. На залізниці чути було вибухи – то кінчали своє славне життя наші бронепотяги.
21 листопада о 18 годині Українська Армія покинула рідний терен разом із своїм Урядом.
Розділ 48
Обеззброєння Української Армії. – Табори інтернування
Згідно з умовами договору, заключеного між Українським та Польським Урядами, Українська Армія мусила здати зброю, коней та все військове майно. Трагічним був той час. Старшини й козаки мусили розлучитися зі зброєю, яку вони тримали в своїх руках з 1917 року, з якою билися за волю України. Ще важче було пережити козакові розлуку з конем, із своїм вірним бойовим товаришем. Загартовані в боях козаки плакали, цілували своїх коней, передаючи їх в чужі руки.
Через кілька днів рештки Української Армії, зберігаючи внутрішню організацію, було відправлено до концентраційних таборів у різних кутках Польщі.
За короткий час вояки перебороли важкі моральні переживання, відпочили фізично й, не гаючи часу, приступили з повною вірою у здійснення національних мрій до удосконалення своїх знань — розпочали військовий вишкіл, наладили культурно-освітню роботу. У таборах розпочалася жвава праця й очікування того часу, коли вояків знову буде покликано до зброї.
Було засновано військові школи, культурно-освітні курси, відкрито різні майстерні, побудовано церкву, театр, організовано хори, літературні гуртки, видавалися свої газети, журнали, книжки. Частину вояків відправили на працю за межами таборів. Життя в таборах вирувало. Всі вірили, що незабаром вояки знову будуть покликані до боротьби, бо в Україні палахкотіли повстання селян.
Розділ 49
Спроба підняття повстання в Україні. – Розстріл совєтською владою 359 українських старшин і козаків під містом Базаром на Волині
З відходом Української Армії на територію Польщі повстанці в Україні ані на хвилю не припиняли своїх дій. Вони часом займали цілі повіти, в яких нищили совєтську адміністрацію й військові частини. Совєтська влада, звільнившись від фронтів, мала в своєму розпорядженні досить військових сил для боротьби з повстанцями. Але коли прийняти до уваги, що управління діями повстанських відділів налагодити було надзвичайно важко, бо вони розпочиналися стихійно в різних місцях, то совєтські війська поодинці легко розбивали повстанців. У 1921 році совєтська влада розпочала свої реформи в Україні; водночас з тим виявилась сильна недостача хліба в Росії. У зв'язку з цим совєтська влада розпочала реквізицію хліба, худоби і птиці в Україні, відбираючи останній шматок хліба від українського селянина. Реквізиції провадилися в жорстокий спосіб. Розстріляно було десятки тисяч селян, цілі села знищено гарматним вогнем, спалено за відмову здачі хліба. В Україні вперше розпочався голод. Населення всіма силами боролось із насильством совєтської влади, присилало делегації до Уряду УНР з проханням про висилку на допомогу повстанцям окремих старшин, а то й цілих відділів. Обминаючи в різний спосіб перешкоди, що їх чинила польська влада, сотні українських вояків з таборів нелегально пішли в Україну. Врешті, Уряд УНР на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою, зважаючи на прохання повстанців, постановив вислати в Україну значну бойову групу, що стала зватися Українською Повстанською Армією, яка мусила послужити головним ядром і базою для повстанців, а штаб її мав координувати дії повстанців. Інтерновані старшини й козаки горіли бажанням піти на повстання, тому до цієї групи зголосилося кілька тисяч вояків. З огляду на технічні й політичні обставини до складу групи входило 2000 вояків.