Розділ 6
Бойові операції українських відділів на Лівобережній Україні. — Рух австро-німецької армії.— Боротьба за Крим.— Чорноморський флот. — Конфлікт з німецьким командуванням
Після повернення Українського Уряду до Києва домовлено було між ним і німецьким командуванням, що Українська Армія підлягає безпосередньо своєму військовому міністрові як в адміністративному, так і в оперативному відношеннях. Під час спільних бойових операцій українських і німецьких військ проти московської комуністичної армії вони тримають поміж собою тісний оперативний зв'язок.
У той час як австро-німецька армія просувалася до східних кордонів України, в Києві в нагальному порядку йшла переорганізація українських військових частин, що ще не встигли, з огляду на постійні бої, прийняти відповідні організаційні форми. Наше Військове міністерство вирішило в першу чергу закінчити формування Запорозької дивізії в складі 4 полків піхоти, полку кінноти, інженерного куреня, легкого гарматного полку, кінно-гірської батареї, автопанцерних частин, бронепотягів та інших допоміжних частин. З початку березня 1918 року Запорозьку дивізію під командуванням полковника Натієва в складі до 6000 багнетів, при кінному полку до 500 шабель та при кількох батареях було вислано на фронт у напрямку Київ — Полтава — Харків, де вже діяли німецькі війська.
Крім Запорозької дивізії, як у Києві, так і в інших містах, приступили до формування нових частин.
Швидка поява українських частин на фронті була вкрай необхідною з таких головних причин:
1. Присутність наших сил на фронті обіч австро-німецької армії мусила показати українському населенню, що Українська Армія існує і веде подальшу боротьбу за незалежність свого народу.
2. Австро-німецька армія в своєму русі, захоплюючи величезні склади військового майна (зброя, амуніція, харчі та ін.) навіть без бою, вважала це майно своїм здобутком. Його вантажили на потяги і негайно відправляли до Німеччини й Австрії. Українські збройні сили мали завдання в міру свого руху на схід взяти під охорону цінне військове майно, якого чимало було на величезних складах по лінії Київ — Полтава — Харків.
Українська Запорозька дивізія 4 березня прибула на фронт поблизу міста Яготин (в 75 км на схід від Києва), де німецькі війська вели упертий бій з Червоною Армією. Атакою Запорозької дивізії в чоло на станції Яготин та обходом лівого крила червоних німецькими частинами ворога було збито. Понісши значні втрати, він у безладі відступив до станції Гребінка.
Невідступно переслідуючи ворога, Запорозька дивізія 13 березня розбила його в тяжкому бою під станцією Гребінка і примусила відступити в напрямку на місто Лубни.
Прагнучи відірватись від німецьких військ, що помалу, але методично посувалися в тому ж напрямку, Запорозька дивізія атакує 16 березня великі московські сили під Лубнами, розбиває їх та займає місто.
Подальший наступ Запорозької дивізії мав завдання захопити вузлову станцію Ромодан, що сполучала Бахмацьку і Кременчуцьку групи Червоної Армії. Розвідка виявила, що на станції Ромодан крім частин Червоної Армії позиції зайняли полки чеських легіонів, які відступили в лютому з Житомира і пройшли через Київ на Лівобережжя. Запорозька дивізія вирішила розбити ворожі сили, скупчені на станції Ромодан, але командування німецьких військ, довідавшись про присутність на фронті чеських легіонів, утрималося від наступу, чекаючи на прибуття резервних частин. Незважаючи на рішення німецького командування, запорожці атакують Ромодан, розбивають ворожі сили та займають цю станцію. Німці також беруть участь у бою, але вже наприкінці його. Як пізніше виявилося, чеські легіони взяли участь в обороні станції Ромодан дуже незначними силами, і то під тиском московського командування, яке погрожувало чехам у разі відмови обороняти Ромодан не тільки не пропустити їх далі на схід, але й обеззброїти їх. Після цього конфлікту з московським командуванням чехи вирішили пробиватися до Сибіру.
Після короткого спочинку Запорозька дивізія перейшла в наступ на Полтаву, яку після впертого бою захопила з 26 на 27 березня. Одночасно до Полтави вступила німецька кінна дивізія, що прибула з боку Кременчука.
Численні добровольці, що зголошувалися на службу до Української Армії, швидко поповнили значні втрати убитими і пораненими Запорозької дивізії, яка перейшла в наступ на Харків.
Збиваючи ворожі ар'єргарди, ведучи уперті бої при підтримці бронепотягів і автопанцерників, Запорозька дивізія настирливо й уперто просувається вперед на Харків. Під цим містом відбулися особливо жорстокі і криваві бої, в яких бравурним наступом запорожці здобувають це велике місто 5 квітня. Майже одночасно, як українські частини захопили Харків, з півночі ввійшла до нього німецька дивізія, що просувалась з боку міста Суми. Німецьке військо, не зупиняючись, рушило з Харкова на Куп'янськ і Білгород.
З прибуттям Запорозької дивізії національне піднесення українського населення прийняло надзвичайні патріотичні форми. Тисячі українських селян, робітників та інтелігенції, переважно молоді, зголошувалися добровольцями на службу в Українській Армії. Не можна було провести мобілізацію серед українського населення, принаймні хоч двох-трьохроків, бо командування австро-німецької армії було проти цього. Врешті, Запорозька дивізія так розбухла від прибуття добровольців, що довелось її переорганізувати в корпус супроти волі німецького командування.
З початку квітня 1918 року Запорозький корпус мав у своєму складі до 20 000 багнетів, 1000 шабель, 48 гармат легких, 8 важких, 8 гірських, 12 автопанцерників, 5 бронепотягів й авіаційний відділ у складі 4 літаків.
Між тим рух австро-німецької армії на схід відбувався планомірно трьома колонами в таких напрямках:
1. Київ — Бахмач — Ворожба — Курськ. Ця ліва колона до 1 квітня зайняла Глухів, Ворожбу, Білополля. Подальший наступ цієї колони відбувався в двох напрямках, а саме: на Курськ і через Суми на Харків. До останнього німецькі війська увійшли 6 квітня 1918 року, коли місто зранку вже було зайнято Запорозькою дивізією. Після зайняття Харкова німецькі війська, як ми вказали, рушили через Куп'янськ на Валуйки.
2. Київ — Полтава — Харків. На цьому напрямку провадили наступ українські частини разом з німецькими. Цей наступ увінчався зайняттям Харкова ранком 6 квітня.
3. Нарешті, третя колона німецьких військ посувалася через Козятин на Жмеринку — Знаменку — Катеринослав. Після зайняття останнього ця колона виділила спочатку одну 15-ту ландверну піхотну дивізію, а пізніше ще дві піхотні і одну кінну для зайняття Криму.
Для забезпечення руху цих колон німецької армії з півночі, з міста Гомель, в напрямку на Брянськ просу валися також значні німецькі сили в складі не менше двох дивізій.
Головні сили Червоної Армії було відкинуто за межі північних кордонів України. Лише в районі Донецького басейну, в індустріальному центрі України, тримались окремі червоні банди при підтримці московських робітників, яких налічувалося в цьому районі десятки тисяч. У Криму також ще перебували червоні московські війська. Російський совєтський уряд створив у Криму штучного характеру “Кримське Совєтське Правительство”, яке не мало визнання навіть з боку населення самого Криму. Це “Правительство” не мало нічого спільного з населенням Криму, та й складалося воно з росіян, а не з місцевого населення. Крим для України, крім своїх природних скарбів, завдяки численним портам, з головним портом Севастополем, цією стратегічною і технічною базою Чорноморського флоту, був ключем до Чорного моря. Питання володіння кримськими портами, а особливо Севастополем і Чорноморським флотом, було надзвичайної ваги для України як з боку політичного, так і з економічного.
Оволодіння Кримом та його портами вирішувало долю Чорноморського флоту. Німецьке командування вже мало опрацьований план окупації Криму і захоплення Чорноморського флоту, для чого в районі Катеринослава було зосереджено кілька німецьких дивізій для операцій у Криму. Зі свого боку, Український Уряд не міг допустити, щоб Чорноморський флот і багатомільйонне майно попали в руки німецького командування як військова здобич. Щоб попередити події, Український Уряд вирішив зайняти Крим українськими військами. Для цих операцій було відокремлено групу у складі до 5000 багнетів, 4 кінного полку, кількох батарей та бронепотягів під командуванням полковника Болбочана.