12 квітня ця “Кримська група” українського війська, зосередившись на станції Лозова, розпочала рух до Криму через Павлоград, Синельниково, Олександрівськ. Розбиваючи на своєму шляху численні відділи Червоної Армії, “Кримська група” зайняла 16 квітня місто Олександрівськ. Одночасно було одержано відомості, що до Олександрівська з боку Херсона наближається одна австрійська дивізія, а з боку Катеринослава — 15-та ландверна німецька дивізія під командуванням генерала фон Коша. Справді, на другий день до Олександрівська підійшла австрійська дивізія, яка зайняла бойові позиції для наступу на місто, бо ще не знала, що український відділ уже зайняв Олександрівськ. Непорозуміння швидко вияснилося, австрійська дивізія вільно увійшла в Олександрівськ. Ця дивізія складалася з українців із Галичини, свідомих українських патріотів, що творили в австрійській армії окремі формації під назвою Українських Січових Стрільців. Командував ними архікнязь Вільгельм (полковник Василь Вишиваний).
17 квітня до Олександрівська прибув штаб 15-ї ландверної німецької дивізії на чолі з генералом фон Кошем, який мав завдання наступати на Крим. Командир українського відділу полковник Болбочан рішає випередити наміри німецького командування й 18 квітня вирушає на місто Мелітополь, яке після упертого бою на другий день займає, але вслід за українським відділом до Мелітополя входить і 15-та ландверна дивізія.
Між тим частини Червоної Армії відходили до Криму, де за відомостями нашої розвідки “Кримське Совєтське Правительство” в нагальному порядку організувало оборону при вході в Крим, на вузькій, так званій Кримській шийці. Оволодіння цією шийкою, яка відіграла таку велику роль у громадянській війні в Україні, наприклад у боротьбі за Крим армії генерала Врангеля, було дуже складною й ризикованою операцією, що потребувала численних військ і технічних засобів, але командир українського відділу полковник Болбочан, обраховуючи загальний стан Червоної Армії і загальну ситуацію, вирішує коротким і блискавичним ударом прорватися в Крим уздовж залізниці Мелітополь — Джанкой.
Розраховуючи тільки на свої невеликі сили, він відважується піти на цю ризиковану операцію, пам'ятаючи основне своє завдання: зайняти Крим до приходу німецьких дивізій.
Користуючись тим, що генерал фон Кош вирішив наступати на Крим після того, як уся його дивізія буде зосереджена в Мелітополі, Болбочан відривається від 15-ї ландверної дивізії та під прикриттям бронепотягів рушає в напрямку на Джанкой. Зручним маневром уночі на 20 квітня він підводить свій відділ до так званих Сиваських переправ, рішучим ударом захоплює їх, а 22 квітня вже займає станцію Джанкой. Ворог у безладді відступив до Сімферополя.
Для переслідування ворога, що тікав, було вислано кінний полк під командуванням полковника Петрова. Але несподівано на станцію Джанкой прибуває німецький броне-потяг. Командир його почав вимагати від полковника Болбочана пропустити його в авангард українського відділу, що пішов на Сімферополь. Чемно, але твердо українці відмовили. Незабаром від генерала фон Коша прийшов наказ з вимогою припинити операції українських військ у Криму. На це йому дано відповідь, що припинити операції, які так успішно розвиваються, неможливо.
24 квітня український відділ після короткого бою зайняв Сімферополь, населення якого оваційно вітало українців. Кінний полк пішов на Бахчисарай.
Однак конфлікт між німецьким командуванням і командиром українського відділу наростав. Від фон Коша прийшов новий категоричний наказ про припинення операцій українського відділу, в разі невиконання якого німці вважатимуть український відділ як ворожу військову частину.
Як перша частина репресій німці (перші ешелони яких прибули до станції Джанкой) перервали телеграфне сполучення українського відділу з Києвом.
Прибувши до Сімферополя, штаб німецької дивізії поставив удруге категоричну вимогу Болбочану припинити дальший наступ на Севастополь. У противному разі український відділ буде обеззброєно. Для підтримки цього ультиматуму німецькі війська зайняли позиції навколо українського відділу, скерувавши на нього кулемети і гармати. У відповідь на це український відділ також зайняв позиції до бою.
Становище було дуже напружене. В кожну хвилину міг початися бій між українськими і німецькими військами, в якому, звичайно, мали б перевагу німецькі війська, тим більше що до Сімферополя вже підходили ешелони нових німецьких піхотних дивізій і однієї бригади кінноти.
Через кілька годин командир українського відділу отримав новий ультиматум — скласти зброю і покинути Крим. Полковник Болбочан відмовився виконати цей ультиматум, поки не одержить відповідного наказу від Українського Уряду. Врешті німецьке командування дало йому змогу телеграфом знестися з урядом, з наказу якого українські частини покинули Крим 27 квітня, зосередившись у Мелітополі.
На той час у Севастополі зосередився весь Чорноморський флот, де ще не розвіявся “революційний чад”. Розстрілявши чимало офіцерів, потопивши десятки з них у морі чи спаливши їх у печах, матроси захопили все керівництво флоту, утворивши революційний комітет. Звістка про те, що до Севастополя наближається українське військо, примусила цей бандитський елемент, який керував флотом, серйозно задуматися над своєю долею, а разом з тим дала змогу поміркованій матроській масі опанувати настроями команд кораблів. Команди кораблів Чорноморського флоту складалися переважно з матросів української національності, які з наближенням українських військ до Севастополя могли відверто виявити своє національне обличчя. Незважаючи на перешкоди і протести матросів російської національності, що найбільш уперто відстоювали ідеї Інтернаціоналу, на всіх кораблях почалися мітинги, на яких виносили постанови про те, що Чорноморський флот є флотом України.
Бойові кораблі один за одним підносили на своїх щоглах українські національні прапори. Дисципліну на кораблях було відновлено, однак, на велике їхнє здивування, до Севастополя увійшло не українське військо, а німецьке. Чорноморський флот знявся з котвиць і в повному складі відійшов до Новоросійська. Він не захотів віддатися в руки вчорашнього ворога, а врешті опинився знову в руках московських комуністів.
Це сталося 29 квітня 1918 року, коли німецьке військо зайняло порт Севастополь. Між тим “Кримська українська група” після кількаденного перебування в Мелітополі, примусово покинувши Крим, зосередилася в місті Олександрівськ.
Тим часом Запорозький корпус вів подальші бойові операції щодо очищення від московських банд Донецького басейну.
Друга частина Запорозького корпусу “Слов'янська Група” — під командуванням полковника Володимира Сікевича з боєм займає 17 квітня Слов'янськ, а далі Юзівку, станції Дебальцево, Попасну. 30 квітня Запорозький корпус дійшов аж до земель Донського Війська, і таким чином Україну було цілковито звільнено від Червоної Армії.
Розділ 7
Взаємовідносини між німецьким командуванням та Українським Урядом. — Зміна влади в Україні. — Гетьман Павло Скоропадський
У міру того як з території України відступала Червона Армія, німецьке командування ставило дедалі більше і більше вимог до Українського Уряду. В Україні на той час, з певністю можна сказати, панував адміністративний і господарський хаос. Разом з революцією національною відбувалася революція і соціальна. Народ український, переважно хлібороби, в першу чергу вимагав від революції задоволення актуальних і насущних потреб його, а саме — землі. Український хлібороб вимагав, щоб земля поміщиків була поділена між селянами.
Під впливом демагогічної агітації московських комуністів українські селяни, не чекаючи на законне вирішення земельного питання Українським Урядом, почали руйнувати поміщицькі господарства, нищити їх.