— Що ти мелеш оцим комсомолкам? Що ти брешеш? Для чого? Во ім'я чого ти брешеш, гад? — Василь Кравчина був темний як ніч. Непоправимий промах, навіть не промах, а злочин, що заподіяв він Олесі, не забравши її силою з собою, мучив його і не давав йому покою ні вдень ні вночі. Спантеличений, приспаний отакими холодними молодцями, що вигукували в кожному місті, мов папуги, бадьорі вигуки, вроді: «Ніколи враг не пройде», вигуки, на які ніхто їх не уповноважував, він кинув при битій дорозі дорогоцінну свою долю — Олесю — і тільки зараз на довгих важких шляхах відступу, оглядаючись на всіх перехрестях, чи не летить десь до нього казковою птицею рідна його доля, тільки зараз відчув він уповні своє горе.
— Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф, — показав Василь на голову, — що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту.
— Я вас заарештую! Алло! Алло! — загукав голова Лиманчук, смикаючи телефонну шворку і дмухаючи в телефон, мов у самоварну трубу. — Мене партія поставила!..
— Товариші, не можу. Не можу, точно. Вам понятно?
Товстуватий чоловік з двома шпалами доказував спокійно і лагідно, навіть з доброю усмішкою, немов досвідчений вихователь вередливим дітям, що він не може їх взяти до свого грузовика, бо хоча грузовик його і напівпорожній, зате на ньому лежать секретні речі. Крім того, взагалі не можна брати нікого, що це заборонено наказом. Тому він радив не стояти на дорозі і не загрожувати йому, а пропустити.
— Понятно?
— Товаришу, — так візьміть дівчаток оцих-о і раненого, — просив Кравчина.
— Товаришу, я везу воєнний груз, пойміте.
— А я ранений, хіба я не груз?! Твою мать нехай, смотри! — І ранений в ногу Іван Запорожець почав хутко розбинтовувати свою ногу.
— Товаришу, ви мені цього не показуйте, ви не загрожуйте мені раною.
— Я не загрожую.
— Я принципіально не можу.
— Що?
— Так об'ясніть нам.
— Товариші, діло не в рані, а в принципі, в приказі.
— Діло в стражданні! — сказала дівчина.
— Це не військовий разговор. Ви знаєте, які були випадки! Отак підвозили, а потім підвезені кидалися з ножами на спину.
— Товаришу, цей ранений — член ЦК комсомолу! Він не кинеться.
— Не можу. Не можу!
— Вірно! Не беріть ні дівчат, ні мене! — сказав раптом Іван. — Бо кинемось на машини і задушимо, як гадюку. Дайте йому дорогу! Котись!
— Давай!
— Товаришу командир, ну, що ви скажете? — звернувся Іван до Кравчини.
— Скажу, що війна буде довга. І крові нашої проллється багато більш ніж би могло пролитись. І страждань.
Відходили бійці по брудному шляху, оглядаючись на захід в тяжкому смутку. І, проклинаючи свої недоліки, які здавалися їм справжньою причиною відступу на схід, не знали вони, як багато великих діл судилося їм звершити, як багато судилося пролити крові на безкраїй своїй землі і які холодні калькулятори дозуватимуть їхню кров у заморських кабінетах.
Орали землю в ярмах і шлеях. Шестеро в плузі, сьомий за плугом — Мина Товченик.
— Гей, гей! — поганяє Мина дезертирство і оточенство.
— Прав уже мовчки, не дратуй! — сердився в ярмі старий колгоспник Левко Цар.
Товченик. Тягни, тягни, бугай!
Нехода. Ой, яка ж пекельна мука!
Журавель. Ах, якби я був в армії. Хай би мене ранило, контузило в боях щодня, який би я був щасливий!
Товченик. Годі молоти чортзна-що!
Левко Цар. А чого тікав?
Журавель. Розгубився якось і не міг понять сам себе. Броня тонка.
Чубенко. Еге. Крові злякався!
Левко Цар. Та не гарикай там…
Товченик. Но-о!
Левко Цар. Я не людина вже. Я кінь. Ганьба, ганьба… О ганьба… Дай перепочити. Падаю.
Товченик. Не дам. Стрілятимуть. Он уже дивляться, гади… (Оглядається вбік).
Жандарми з автоматами доглядали оранку.
Нехода. Тягніть уже, чорти б вашого батька потягли!
Чубенко. Ой!
Цар. Ех, колись воно не так було. По-другому воспитували.
Нехода. Краще?
Цар. Краще.
Нехода. Так чого ж вас так добре воспитали, а ви нас так погано? Та ще й лаєтесь? Ага, мовчиш, стара собако!
Цар. А, глупак…
Нехода. Сам ти дурень!
Журавель. Ну годі там!
Чубенко. Таж колись в історії, кажуть, теж запрягали нашого брата не раз…
Товченик. Но-о! Годі вам тут сторію товкти!
Левко Цар. Я думаю, що такого ката, як наш староста Лаврін Запорожець, так, мо', ще й сторія не знала.
Товченик. Самі вибрали.
Нехода. От каїн! Отак людей мучити в ярмах!
Чубенко. Гірше Заброди. Камінь не людина.
Величезна зграя вороння піднялась над соняшниками і затулила небо.
Чути — «кра-кра-кра!»