Журавель. Ну годі там!
Чубенко. Таж колись в історії, кажуть, теж запрягали нашого брата не раз…
Товченик. Но-о! Годі вам тут сторію товкти!
Левко Цар. Я думаю, що такого ката, як наш староста Лаврін Запорожець, так, мо', ще й сторія не знала.
Товченик. Самі вибрали.
Нехода. От каїн! Отак людей мучити в ярмах!
Чубенко. Гірше Заброди. Камінь не людина.
Величезна зграя вороння піднялась над соняшниками і затулила небо.
Чути — «кра-кра-кра!»
— Пожалійте людей, тату. Що ви робите? — Олеся підійшла до батька-старости рішуча й схвильована.
— Яких?
— Нащо ви людьми орете?
— Вони мене на це обрали.
— Як на це?
— Чого вони хотять?
— Вони не хотять ходити в ярмах!
— Нехай не ходять.
— Ну, тату!
— Я тебе питаю, чого вони хотять?
— Я не знаю.
— А ти взнай. Заступниця.
— Я вже не можу людям в очі дивитись. Вони нас ненавидять.
— А кого вони люблять?
— Тату! Що з вами?
— Я тебе питаю, що вони люблять? Заступниця!
— Вони в ярмах…
— Не хотіли ярем, треба було битися за волю.
— Не могли всі битися…
— На жаль, це так. Але будуть битися. А хто не буде — вмре.
— Тату, вони вас уб'ють.
— Знаю. Така вже моя гра. Не вони вб'ють, уб'ють німці. Не вб'ють німці, наші, повернувшись, уб'ють. Фашистський прихвостень… Жалько людей… А мені себе жалько. На мене, проклятого, повісили все зло. Староста-собака! Староста-кат! А там, дивись, сини одмовляться!
Щось постукало в двері.
— Вийди з хати.
Ввійшло до хати двоє незнайомих людей. Стемніло. Розмовляли пошепки.
У застінку били й катували людей. Чути було крики і стогін. Постріли, і падіння, і вдари об стіну. Когось виносили і викидали в яму.
Ернст фон Крауз з'явився в дверях. Він був мокрий од збудження і важко дихав. Ніби це не він катував людей, а його самого пекли огнем, і розтинали до нестями. Очі його горіли, як у хижого звіра, і тремтіли білі губи.
— Васер!..[25]
Він почав митися холодною водою, вигукуючи по-німецьки якісь огидні лайки. Поліцаї стояли коло нього мокрі од жаху. Він сів і застогнав, майже непритомний. У нього почався сердечний припадок. Він велів покликати Заброду. Ввійшов Заброда.
— Мовчать?
— Так, клянуся, господин полковник, ваше високоблагородіє, клянуся вам каторгою, богом, це все робота Запорожця.
— Що ти знаєш?
— Нічого не знаю.
— У… — Крауз вистрілив у Заброду, але пострілу не сталося, і він шпурнув порожній револьвер прямо в лице Заброді.
— Я не сплю ночами. Я заганяв усю поліцію. І хоч би тобі що-небудь. Нічогісінько. Орють у ярмах, молотять, а хліба нема, корови пропадають, і все мовчить, і проклинає ніби Запорожця, і щось тут є, от-от-от-от!..
Фон Крауз знову спалахнув і кинувсь на Заброду.
— Я тебе повішу. Чуєш? За що я тобі дав землю? Завойовану кров'ю моїх солдатів! Свиня! Щоб тебе, паршивого куркуля, даром годувати? Гунд![26]
І старий катюга Ернст фон Крауз так застукав об стіну головою Заброди, що стіна затряслась.
— Клянуся, Запорожець… Запорожець… — стогнав Заброда. Ернст фонт Крауз задихався од люті.
— Фатер, заспокойся, що ти робиш? — вбіг Людвіг. Одштовхнувши Заброду, він обняв батька.
— О мій хлопчику, майн лібе кінд[27], — розм'як якось Крауз, — ніхто нас, німців, не розуміє, ніхто! Ай!!!
Фон Крауз увійшов до Лавріна Запорожця чистий, гарно вдягнений, з пакунком.
Крауз. Здрастуй, Лавріне! Як твоє здоров'є?
Запорожець. Драстуйте, господин полковник.
Крауз. Не господин, а по-українському — пане полковник.
Запорожець. Звиніть, ми люди прості, до панства, казав той, не той.
Крауз. Як жінка? Видужує?
Запорожець. Помаленьку.
Тетяна. (З-за стіни). Спасибі.
Крауз. А, фрау Тетяна… Як діти?
Тетяна. Ох!
Запорожець. Та хто ж їх знає? Десь…
Крауз. Б'ються. Десь уже на Уралі.
Запорожець. На Уралі?
Крауз. Еге. Шкода, коли б…
Запорожець. О, коли б вони були тут все було б по-другому. Вони б усім показали дорогу.
Крауз. Я чув, один вернувсь і ховається.
Запорожець. А, балакають.
Крауз. Жаль, хм… До чого народ зіпсовано! Все доносять. Клевещуть один на одного.
Запорожець. Від дурості.
Крауз. Да… Дивлюсь я оце на молодь. Погана молодь пішла. Легковажна. Це тільки ми з тобою розумієм, старики. Га?