— Ні.
— Чому?
— Я тебе ненавиджу.
— Слухай. Я не буду тебе бити зараз. Я втомився сьогодні од биття, — сказав Ернст фон Крауз. Він знову був мокрий од поту і блідий. Його душила жаба. Він задихавсь. — Я апелюю до твого розуму.
— Я мовчатиму.
— В даній ситуації ти не маєш підстав так відповідати. Війна є війна. Скажи, де партизани і хто тут з ними зв'язаний. Тоді я тебе тихо повішу, ай… ух-х!
— Я мовчатиму.
— Ай… Ну тоді до завтра. Завтра я матиму свіжий гумор. — Фон Крауз підвівся і поволі підійшов до Запорожця. — Я сам виколю тобі очі, обрубаю руки і ноги і одріжу язик. Я не можу просто обійтися з тобою. Я маю свій престиж, а ти, о, ти неабиякий клієнт.
— Іди ти к такій матері, чорт би твою душу побрав нехай.
— Ай, як я ненавиджу тебе, слов'янська собака! — важко задихав фон Крауз. — Ой, хоч би мені вибратись з проклятої цієї країни!
— Не виберешся.
— Помовч. Все одно не застрелю. Буде завтра так, як я сказав…
— Посадити на ніч за дріт! — наказав він жандармам.
Часом уночі заграви пожеж освітлювали поїзд.
Тоді ревли бики в вагонах і ржали коні у тривозі.
І дівчина Христя, висунувши голову з вікна, кричала в степ у розпачі:
— Прощайте!
Поїзд співав недолю по степах, по горах, по долинах:
У товарних вагонах співають дівчата, притулившись одна до одної.
Співала й Христя і, співаючи, думала гірку свою думу. Розтерзану її душу мучили горе і зло на недолю, на весь проклятущий світ.
— Так… Скажи мені, брате-герою. Скажи мені, сестро-покритко! — промовила вона, немов складаючи пісню про себе.
— Ну, годі, Христе, давайте заспіваєм веселої. Все одно вже. Ну! — розважала її Олеся і, щоб розвіяти тугу, почала:
Дівчата підхопили. Вийшло ще сумніше.
— Раби…. Розженуть нас по чужих світах, мов чайок у бурю. Буде нас по горах, по долинах, по чужих країнах, — не втихала Христя.
— Христе, тікаймо! — твердо й рішуче прошепотіла до неї Олеся.
Вечоріло. В концентраційному таборі в проваллі за селом невільники позалазили в нори і ляскали зубами од холоду. Під осіннім холодним небом табір здавався великим кладовищем розритих могил, де лежали на дні живі небіжчики. З одної могили тихо підносилася вгору пісня про горе. І не про людське, цур йому, гіркому та некрасивому, а про горе чайки-небоги, що давно-давно колись вивела була чаєнята при битій дорозі. Про далекі чумацькі шляхи і про веселих, безжурних ніби чумаків, що все співали собі, за волами йдучи, та й зігнали чайку, чаєнят забрали. Як билася чайка об дорогу, як припадала вона до сирої землі, як жалібно благала співців подорожніх: «Ой верніть мені чаєнята, я їх рідна мати». Над табором стояв солодкуватий трупний сморід і великий невимовний смуток.
За колючим дротом сидів Лаврін Запорожець і плакав. На темне небо повиходили зорі. Запорожець подивився вгору. Небо було велике, урочисте, вічне. Далекі зорі освітлювали його холодним байдужим світлом. Почуття вічності і безмежності світу спустошило його трудну душу і трохи заспокоїло.
«Що смерть моя і смерть моїх дітей? — думав Запорожець. — І що мої мізерні муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю…»
— Лаврін… Лаврін… — неначе почувся йому здалека жіночий гук.
Запорожець підвівся і став прислухатись.
— Лаврін… Це ти, Лаврентій? Я принесла тобі їсти! Хліба, картоплі і гниличок…
Він пізнав голос Мотрі Левчихи. Вона притаїлась десь у кущах і тихо-тихо гукала.
— Я зараз покладу коло дроту і втечу. А ти забери та нікому не давай, наїдайся, чуєш? А ранком доїси, дужчий будеш, чуєш?
— Чую, — глухо відповів Лаврін.
— Дивись, я біжу, — тихо погукала Левчиха. І вибігла з кущів просто до нього.
Прогримів постріл — р-р-р…
— Ай! — неначе злякалась Мотря і швиденько упала мертва в пісок. Вузлик пролетів з розгону трохи вперед і впав коло дроту.
І дающа права рука її теж простяглася з розгону вперед і поникла. Запорожець припав до землі і швидко поліз до дроту. З усієї сили він простяг руку до хліба і не дістав.
— Тітко, — прошепотів він, хватаючи пальцями пісок.