— Прощайте!
— Прощайте, батько!
— Ми повернемось!
Сини й онуки прощалися з Бесарабом. Прощалися командири. Поспішали. Плач і відчай.
— Де сини? — розлютований Ернст фон Крауз ударив Бесараба стеком по голові разів з десять. Ніколи ще не доходив він до такого сказу. — Де?
— Пішли в Червону Армію, — сказав Бесараб.
— Повісити на двадцять днів!
— Вішай, катюга. Тепер уже не страшно. Все одно не вийдеш живим.
Ернст фон Крауз задихався од злоби. Він упав. Його підхопили два офіцери. Коли Бесараба вивели, фон Крауз звернувся до Штігліца:
— Вони вже все знають.
— Що все? — підхопив Штігліц.
— Що?
— Я не розумію.
— Вони знають, що ви бовдур… Пальма?!
— Йаволь!
— Давайте диверсанта.
Ввели Мину Товченика.
— А?! — схопивсь за серце фон Крауз.
— Та не лякайся, не акай. Акаєш.
— Фу-х… Ти прав. Я вже тебе боюсь!
— Я бачу.
— Хто ти?
— А ти хто?
— Я твоя смерть.
— А я твоя.
— Моста ти висадив в повітря?
— Я.
— Яким чином?
— Секрет.
— Я тебе повішу!
— Вішай.
— Думаєш, не повішу?
— Ні.
— Ти щось придумав?
— Щось придумаю.
— Це феноменально. Фу-х… Невже ти маєш надію?
— Так. Я невмирущий…
— Він збожеволів… — Фон Крауз подивився на своїх офіцерів. — Але Запорожці вже тут. Ой… Присядь, мерзотнику.
— Присів.
— Ну.
— Хм… Що мені робити?
— Можу сказать.
— Ну?
— А ти не нукай, дурачок. Ну… Україна, щоб ти знав — це ваша судьба. Поки горить як свічка — Гітлер дихає, потухне — витягне Гітлер ноги і ви з ним.
— Гер полковник, що він каже? — спитав горбатий.
— Те саме, що Гітлер думає, тільки розумніше, — одповів фон Крауз.
— Так, — продовжував Мина. — Так що поки воюєте, поти й живі, і я, хоча і простий чоловік, скажу вам: не кінчайте свого бліцкріга, капут.
Фон Крауз підняв нагайку.
— Запорожці близько?
— Ну, ближче чи дальше. Все одно не скажу. Тут уже, казав той, або — або. Хочеш, мо', перед смертю побить мене? Бий, потішся. Раз уже міра зла перейдена — роби що хоч.
— Курить хочеш?
— Давай. — Товченик взяв сигарету. — Запорожці мені теж недавно дали бомбу. Менший, Роман. Ой, бідовий же, сучий син. Прямо орел. Ти, каже, чому не вбив Крауза з печі, якщо ти чесна людина. А я, кажу, був неоружоний. Обратно ж, кажу, який же я був би розвідник, щоб зразу вбивав, не почувши розговорів противника.
— Ай… Нітро, нітро!.. — застогнав Крауз.
Тремтячими руками Штігліц накапав у склянку з водою нітрогліцерину і влив його у напіврозкритий рот Крауза.
— Що ви стоїте, чорт вас візьми?! Повісити!
Коли Мину поставили під шибеницею на табурет і наділи на шию зашморг, Мина поглянув на Штігліца і на двох його катів і раптом почав співати фашистський гімн. Співав він голосно і натхненно. Правда, у Мини був голос не дуже красивий, слова він часом перебріхував, але мотив він засвоїв непогано. Капітан Штігліц і солдати застигли і простягли праві руки лопатами вперед.
— Генуг![60] Годі співати! — сказав Штігліц. Але Мина не слухав. Він почав співати ще голосніше, вдивляючись жадними до життя очима в божий світ, в дерева, в хати. Це був єдиний його хвилинний порятунок. Цим проклятим гімном він стримував свою смерть, яка лягла вже йому вірьовкою на шию, звисаючи з шибениці, мов змія.
— Кінчай співати, чуєш! — одурів Штігліц і побіг до Крауза.
— Гер оберст! Він співає!
— Що? Хто?
— Товченик.
Крауз вискочив у двір і кинувся до шибениці. Побачивши Крауза, Мина відчув, як заворушилась неначе петля на його шиї. Холодний піт покрив його чоло. Голос почав здавати. Тоді, зібравши останні рештки сил, Мина так весело й гучно вжарив останнього куплета гімну, що навіть Крауз застиг, простягти вперед злочинну свою руку. З очей Мини текли сльози.
— Прощай, мій убогий світе! — здавалося, гукав він не своїм голосом. Та щаслива доля не зрадила йому й на цей, здавалось би останній, раз. Уже коли витягував він останню ноту, коли Штігліц почав піднімати руку для команди катам, раптом заторохтіли автомати, та так близько й гучно, що німці кинулись мов ошпарені куди попало.
— Партизани!
— А, розстосукини сини, нехай! — крикнув Мина і, знявши петлю, почав по-хазяйськи складати вірьовку.
Та не пощастило цього разу старому німецькому вовкові втекти од Запорожців. Уже не одним, а двома загонами переслідували фон Крауза Лаврін з Романом. І партизанські загони вже були не ті, що на початку війни. Все, що було в загонах випадкового, в'ялого, зайвого, — все було зметене з лиця землі — зрадники, ледарі, шкурники. Множество безстрашних загинуло в битвах, замучено в полоні. Але те, що вижило й діяло вже проти Крауза, тривожило його все дужче й дужче і не давало спокою ні вдень ні вночі.