— Фатер, що він каже?
— Ай…
— Вішай, кате! Чого злякавсь?!
Ернст фон Крауз махнув рукою і одвернувсь. Людвіг дививсь на шибеницю майже непритомний.
— О фатер! — оглядався Людвіг. Вони знову їхали в машині.
— Їх не можна підкорити. Їх треба знищити. «Не передушивши бджіл, не їсти меду», — як казав їхній король Данило в XIII столітті.
— О!
— Але, Людвігу, ти мусиш знати: у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників… От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного.
— Йа, фатер![8] Ми будемо нищити їх, лише поскільки кожний солдат мусить убить ворога і позбавить честі ворогиню. Я зрозумів тебе. Дальше вони самі будуть нищити один одного! Я розділю їх, куплю, розбещу!
— Я бачу, хлопчику, тебе дечому навчили. Їх треба розбити, поки вони не очухались од своїх помилок. Якщо ж не встигнем — ми пропали.
— Фатер, я їх озброю! Я дам одному брату зброю, другому ні, от вони й вороги до смерті!
У колгоспника Купріяна Хуторного в клуні зібрались сусіди, здебільшого товариші Купріянових синів Миколая й Павла, що не знайшли в собі сили пройти мимо рідних хат і, кинувши велике товариство, приплелись додому на горе батькам і собі. Клуня перетворилась у своєрідний клуб загублених душ. Тут пилася горілка, гралося в карти, проклиналася доля і все на світі. І ніщо вже нікому не помагало. Сум і темний розпач у присмерку клуні повис над людьми, мов туман.
— Ай-яй-яй-яй-яй, що ж це ми наробили, товариші!
— Та не вий. Чого заскиглив? Не труї мені душу.
— Ай!..
— Як же воно це сталося, скажіть мені?
— На, випий!
— Не хочу. Не хочу… Вернуться наші, постріляють, видно, як собак.
— Е, жди тепер наших.
— Куди там.
— А може?..
— Ні. Пропало все.
— Вернуться.
— Ні.
— Не вернуться.
— Ну й що ж воно буде оце?.. На!
— Не хочу. От п'ю й не п'янію. Закушую і не маю смаку. Все, як трава. Все однакове. Все!
— Он повзуть. Ай-яй-яй.
— Ну, пропали.
— Раби.
— Хто?
— Ми… Оце євреїв у городах поб'ють та й за нас візьмуться.
— Ось будете ще ви самі один одного бити, — вмішався в розмову старий Купріян.
— Ну?
— Побачите.
— Я чув, що земля буде індивідуальна, наша.
— Земля наша, та ми вже не наші.
— Чого? Кажуть, тепер Україна буде самостоятельна, — сказав хтось.
— Україна якась, мо', й буде, та вас чорт матиме. Роздвоїлися, дурноголові. Узнаєте тепер, — сказав Купріян.
— Так що ж його робити, дядьку?
— Доганяйте армію. Біжіть, може, ще не пізно. Бо горе вам буде.
Раптом одчинились ворота, і в клуню вбігла перелякана дочка Купріяна Христя.
— Тату, Павло в поліції! Уже з рушницею!
— Павло?
— Он іде до хати!
Купріян Хуторний немов скам'янів. Збентежилась трохи й решта.
— Гляньте, Павло і Гаркавий Іван!
Павло з Іваном ввійшли в клуню з німецькими рушницями в руках.
— Здрастуй, поліціянт! Моє поштеніє! — усміхнувсь Купріян, немов випивши чарку гіркої отрути.
— Я не поліціянт. Я охорона порядку, — промовив Павло нові чужі слова.
— Порядку? Якого порядку? Кого охороняти і від кого? Ти, сукин ти син нехай. Блазень! — Купріян кинувся до сина з кулаками.
— Стійте! — затулився німецькою гвинтівкою Павло.
— Тату! — кинулась до батька Христя.
— Ну годі, тату, — вмішався й старший син Миколай. Він був поранений у руку й сильно страждав.
— Не прикасайтесь до цієї зброї! — крикнув несамовито Павло, переляканий несподіваним поворотом діла.
Купріян вдивлявся в Павла, і тяжкий батьківський гнів піднімався в його душі.
— А-а! Священна зброя. Недоторканна. Гітлерова…
— А сталінська де? Де та зброя, на яку я двадцять років витрачав свої копійки трудові? Де, я тебе питаю?
— Ну, тату, заспокойтесь, тату! — знову кинулась до батька Христя.
— Та не дуже там просторікуйте, дядьку! — гули дезертири.
— Подумаєш, воїн!
— Броня тонка, дядьку! Тонка броня!
— Пішов би, спробував.