«Антирільничий характер, дух москвина відбився, як у дзеркалі, і в їхній мові. Слова «зємлєдєлєц», «хлєбопашец» складані, що вказує на їх не народне, а книжне походження; вони створені значно пізніше (мабуть, за часів А. Пушкіна, с. т. аж у XIX ст.) інтелігенцією. Сам же нарід не створив назви на означення «людини землі», відповідно до французького paysan, італійського contadino, німецького bauer, українського «рільник». Московський же «пейзан» називає себе «крєстьяніном» — іменем, в якому нема ані натяку на землю чи рільництво; ніби якийсь громадянин світу. Слово «мужік» також не вказує ані на землю, ані на рільництво. Так відповідає на питання про характер народу його власна мова» (за А. Салтиков. «Двє Расії»).
Зненавидівши невдячне рільництво, москвин, щоб прожити, звернувся до ловецтва та рибальства. Місцеві обставини тому дуже сприяли, бо в московському пралісі було багато звірини, та ще й такої коштовної, як футряні звірі. Футра завжди і всюди оцінювалися нарівні з золотом. їх завжди можна було виміняти на рільничі продукти. Одним пострілом мисливець заробляв більше, як цілорічною тяжкою працею на московській багнистій землі. Крім того, московський праліс був весь вкритий густою мережею болотяних річок та озер, отже, був ідеальний край для рибальства. Рибалити — далеко легший спосіб наїстися, ніж корчувати пні на «паль». Так москвин навчився і призвичаївся шукати легкого хліба, звик ненавидіти не лише рільничу працю, але й всяку працю. Неробство стало одною з найхарактеристичніших рис московської національної вдачі. Проф. В. Ключєвскій пише, що чужинці дивувалися, бачачи в Московщині величезну кількість людей («брадяґ»), що нічого не робили, а в той же час великі обшири землі стояли необроблені, вкриті бур’янами. (Мільйони тих «брадяґ» тепер мають «працю» в Україні: на кожних 2–3 українців є один московський наглядач).
Відомий московський етнограф В. Даль пише (перед 1914 р.), що десятки тисяч московських селян щовесни лишають на жінку господарку, а самі їдуть на «уходи» на Україну або як «карабєйнікі» (мандрівні продавці малого товару), або як косарі, а часто просто як професійні жебраки. В Києві юрби московських жебраків облягали всі наші храми; так само в кожному нашому місті жебраки та волоцюги були майже виключно москвини. В. Даль підкреслює, що не завжди тих «уходніків» виганяла з дому біда. Він каже, що чимало серед них мали вдома заможні господарства. Цікавою ілюстрацією є репортаж московської «Правди». В московському містечку є фабрика. Її робітники нарікали, що в місцевій кооперативі продають її гнилу картоплю та цибулю, зіпсуту під час довгого транспортування (репортер скромно мовчить — звідки привезено). «Правда» пише, що всі заходи міськкому заохотити робітників мати пару грядок городовини біля своєї хати, успіху не мали, за винятком кількох робітників, що заблукали до того містечка «с юґа» (тобто українців. — П. Ш.).