З доручення Євгена Коновальця Павла Штепу висилають у Канаду, де він бере активну участь у заснуванні відділів Української Стрілецької Громади. У січні 1928 р. за немалої міри участю П. Штепи у Вінніпегу створюється відділ окремої Організації Січових Стрільців (ОСС), а потім і в інших містах і провінціях. Розробивши мережу організації, він залишає організаційну працю і залучається до ідеологічно–виховного сектора. ОСС домовляються з «Новим Шляхом» і ведуть сторінку «Стрілецьких Вістей», на якій появляються статті П. Штепи «Чин і сила чи опортунізм» та «Замітки до ідеології і політичної програми Організації Українських Націоналістів». І з того часу, здається, П. Штепа цілковито посвячує себе літературній діяльності. Змістом своїх статей він недалеко відставав від статей Дмитра Донцова. Та окрім статей, він зачав працювати над творами глибшого і обширнішого змісту. Досліджував причини поразки визвольних змагань 18–20–х років. Збирає матеріали і пише двотомну працю «Українець і Москвин».
Триста років Москва грала на струнах української душі, а тому пісеньки про «єдиновір’я», «спільний корінь», «братерство», «слов’янське братство» і «нє било, нєт і бить нє может» української мови відігравало ключову роль у нешануванні чужої нам культури. Та коли була можливість пізнати правду про грабунки Києва боголюбськими і долгорукими, руйнування Батурина і масакру в нім Петровим військом, руйнацію Запорізької Січі байстрюками Катерини і нищення нашої інтелігенції століттями тими ж азіятами, нищення голодом мирного населення — українська душа воскресала. Не всі, правда, встигали вирости із Савлів у Павли, але Павло Штепа зумів зберегти козацьку закваску, а тому для нього не було тяжко позбутися московської отрути. І він пірнув у журналістичний світ: роками визбирував усе те, що появлялося у пресі і що можна використовувати як зброю в боротьбі проти відвічного ворога. Збирав матеріали не лише поточних видань, але і все, що писалося в минулому. Як начитана людина, він прекрасно знав, що комунізм є ворогом України, але також не забував, що комунізм — це дитина московського імперіялізму, що в Совєтському Союзі, як і в царській Росії, людина не варта нічого, доки не нагороджена кокардою. Як за одних, так і за других на духовні вартості людини не зважали. Там не питали, «хто ти?», тільки «чий ти?».
Доки він перебував у Брадфорді [1], то до нього добивалися тільки на кінець тижня, де він уже мав готові матриці, і нашим завданням було крутити циклостиль триста разів з кожною матрицею, бо тираж був на триста примірників. Та добре, коли все йшло так, як хотілося, але часто (і то дуже часто) матриця десь загнеться, а там друкарське чорнило не розійшлося добре — зачинай знову. Нам здавалося, що, попрацювавши наприкінці тижня в нього, ми зробили велику роботу. А хто у змозі оцінити ту роботу, яку виконував інж. Штепа кожного дня до пізньої години і сім днів на тижні? Хто оцінить людину, яка заощаджувала на їжі, щоб видати книжку — зброю проти ворогів його батьківщини? Бо не дбав, де і в чому його поховають, а витрачував заощаджені гроші на видання словників, яких уклав два — «Речівневий словник» і «Словник чужослів».
Такий був Штепа. Про його самовіддану працю я говорю з власного переконання. Кожного разу, коли я наближався до дверей його помешкання, то чув стукіт його друкарської машинки. У той час він уже не належав до жодної організації, бо, як він твердив, були патріоти, які своє життя готові були віддати за добро своєї держави, а тепер у розкошах мріють, коли повернуться на рідні землі і займуть керівні становища у відновленій державі. Всі сили, твердив він, треба скеровувати на рідний край, де іде боротьба не тільки в лісах України, а й у бюрах Києва.
До церкви не ходив, хоч і був дуже побожним. Намісники богів у будь–якій вірі — це слуги диявола, адже Бог один для всіх, а обов’язком землян є славити Його, а не грати його роль. Перебільшення молитов, як і надмірне користання сонячним світлом, спричиняє звихнення, — говорив він. І я зрозумів, що людина, яка в молитві просить здоров’я і сили для іншого, стає утоптаною стежинкою у заростях чужих турбот, на якій підосилені моляться за її здоров’я….І я молився, не запрягаючи Могуту до воза свого панування, а надіявся на свої власні сили. Силу Божества вбачав у наших святинях — Печерська і Почаєва; звідтам треба черпати дух сили і використовувати ту силу не на оздоровлення свого тимчасового у цім світі тіла, а на ріст духа народу. Не перебільшувати молитву за власне благо і не уменшувати в трудах на благо народу свого. Завжди підкреслював, що справжню користь у молитві отримає той, хто поборе егоїзм молитви для власної користи. Діяти так, щоб найбільші трудівники заздрили тобі, а коли говориш, то говори так, щоб вчилися від тебе, а як пишеш, то напиши так, як не було ще написано.