Та семеро керівників переді мною розписалися у власній безпорадності – витратили всі гроші, вкладені в підприємство. І ось вийшло так, що на чолі фірми опинився я. Якось зумів за рік зрівноважити прибутки і витрати. Уже почав виплачувати компаньйонам серйозні гроші, вже чужі люди визнали моє вміння раціонально провадити підприємство. Свої ж, незважаючи на те, що я почав робити їх багатшими, ніяк не хотіли з тим погодитися. Гроші брали, але вперто, затято стояли на своєму і з найдрібніших приводів зчиняли непотрібні дискусії. В класичних деструктивних традиціях нашої історії. В мініатюрі повторювалося те, що було з нашим народом у різні періоди його існування. Адже так часто ми і не любили, і не поважали своїх провідників, і не довіряли їм. У нас кожен сам собі – і найбільший мислитель, і тактик, і стратег. Ніхто не хоче погодитися бути бодай другим, а не першим. Усі -перші…
Мої спільники не хотіли визнавати голосу логіки, опертої на калькуляцію. В них усе було на емоціях: хочу, не хочу. Коли вони зі мною не погоджувалися, я спершу шукав, у чому помиляюся. Але не знаходив того й чесно їм казав. Це приводило до нових суперечок. Я не раз відчував, що наша ситуація безперспективна. З такою системою стосунків та організацією праці ми не могли претендувати на розростання і здобуття справді високих успіхів…
Наприкінці 1950-их на канадських обріях забовванів сумний привид економічного спаду. Яцикові спільники сполошилися: треба рятуватися! Вирішили негайно вибрати свої гроші. Пояснював їм: нічого страшного відбутися не може, треба лиш розумно підготуватися до складних випробувань, перебути той час з якнайменшими втратами. А після спаду неминуче настане піднесення, і тоді вони знову наздоженуть втрачене.
Ніяких його аргументів спільники і слухати не хотіли. Він сам уже добре розумів: часи невдалого альянсу скінчилися, хоча його розлучення зі спільниками ще не відбулося. І все ж спробував востаннє переконати, апелюючи до тверезого глузду й до прикладів італійських, єврейських, грецьких підприємств. Тільки українських позитивних не міг підібрати.
Тут треба зазначити таку істотну – певно, не знану читачем в Україні – деталь.
У нас вдома усталилася традиція вважати рішення прийнятим у колективному господарстві тоді, коли за нього проголосувала більшість. Кожен має однакове право й однаковий голос. У Канаді ж усе вйрішує не кількість людей, тобто рівних поміж себе голосів, а кількість уділів, яка може бути різною поміж компаньйонами.
Найбільше уділів «Аккурат Білдерс Лтд.» мали Петро Яцик і Богдан-Мирослав Бігус, який, до речі, послідовно тримався Яцикового боку, хоч і не встрявав у затяжні дискусії на зборах співвласників фірми. Просто Яцик постійно відчував його мовчазну підтримку і знав, що той – єдиний з усіх – за всіх умов залишається з ним.
Вони вдвох цілком законно могли б переголосувати всіх і утвердити своє рішення. Все було б цілком законно; ніхто не мав би ніякого права звинувачувати їх, що вони в чомусь порушили юридичні постулати. Але їхні компаньйони привезли з собою з України не тільки анархічний дух та небажання повірити в раціональність чиїхось життєвих настанов. Вони привезли з собою ще й вірність кооперативному способу ведення підприємства й такий анахронізм, як колективність прийняття рішень. Яцик з Бігусом могли наполягти на голосуванні уділами, однак свідомо не стали того робити. Добре знали довгі язики
П.Яцик, І Кікта й автор аеропорту "Бориспіль" 1999р.
своїх земляків: підуть по світу з наріканнями, що їх безсовісно обдерли. «Хай буде по-вашому, якщо стане питання про розподіл фірми, – сказав Яцик. – Не як у людей, а по-українськи». Вирішив поступитися, аби не мати в майбутньому зайвих моральних клопотів. Боявся не самого знеславлення. Розумів, що обмови будуть не на користь його підприємству. Розлучення компаньйонів відбувалося так.
– Повертай нам гроші! – категорично зажадали спільники.
Але такої суми грошей у Яцика, звичайно ж, не було, оскільки всі кошти вкладалися в землю й будівельні матеріали.
Він викликав спеціального чиновника, який оцінив усе майно й перерахував згідно з документами, скільки кому з того належить.
Співвласникам фірми ті цифри категорично не сподобалися, і вони заявили:
– Ти підкупив чиновника!
О, якою безмежною може бути підозріливість, коли людям здається, що хтось прагне їх обдурити, зазіхає на їхні гроші. Які непривабливі риси тоді відкриваються в начебто нормальних людях. Вони то вергають громи і блискавки, інкримінують усі можливі на цьому світі гріхи (звичайно ж, тому, хто не з ними), то раптом починають апелювати до совісті, честі й милосердя. Одне слово, в такій ситуації важко занудьгувати від одноманітності…
Яцик терпляче пояснював: я сам бачу цього чиновника вперше. Він не має ніяких симпатій чи антипатій, бо такого тут у бізнесі просто не буває; бізнес – та сфера діяльності, в якій треба забути про будь-які сантименти, тут говорять лише цифри. А вони -такі…
Не хотіли йому вірити, а цифри вперто ігнорували.
Коли все було поділено, обурено загули:
– Щось тобі багато лишається!
– Але ж і вам – не мало! Ви що, хотіли б, аби в мене було незмірно менше?!
– Тобі можна й менше, бо ти -багатий…
– Але ж я і вкладав більше!
– Ми працювали важче. Отака твердолоба логіка.
Дзвінок до Торонто зі Львова 1995 р.
Після виснажливої дискусії Яцик вирішив: «Добре, нехай я з вами зараз втрачу, Торонто зате матиму спокійне серце, що вам просто язик не повернеться десь мене очорнювати. Я знаю свою силу, вмію заробляти гроші чесною працею, то якось собі все те поверну…»
Загалом же ситуація для нього була по-своєму драматична. Втратити за один вечір 35 тисяч доларів (тоді це були великі гроші!) психологічно непросто. Одержати менше за свій уділ, а спільникам за їхні сплатити більше – то що після цього робити, квилити? Гордість не дозволить.
Учорашні компаньйони повсюдно похвалялися: який, мовляв, Яцик твердий і знаючий, а ми все ж хитро обвели його довкруг пальця! Дехто взагалі вважав, що тепер підприємцеві – кінець, бо він геть знекровився фінансово.
Але енергійний та винахідливий Яцик блискуче спростував ці похмурі пророкування…
ПЕТРО ЯЦИК:
Я їм тоді сказав: час покаже, хто з нас помилявся, І час показав. Через рік я сам заробив п'ятдесят тисяч. А за чотири роки моє підприємство стало в чотири рази більшим і розросталося далі. Вони ж збанкрутували… Отака історія з продовженням вийшла. Отже, втрата за один вечір тридцяти п'яти тисяч – це була одна з найкращих моїх децизій. Я скинув пута зі своїх ніг і вирішив, що більше ніколи їх там не буде. Я викупився з «колгоспу».
Усе те додало мені впевненості в собі. Коли я впевнений, що маю рацію, ніколи не поступлюся юрбі. Юрба здебільшого ніколи не думає. А якщо й подумає, то не про добро інституції, а про себе. Раніше я ще, бувало, вагався: «Не може бути, щоб більшість помилялася, а я один був такий розумний… Усе може бути. Звичайно, не за помахом пальця доходив я раціонального рішення. Я думав, виважував на терезах сумнівів та аргументів, ще й ще ревізував себе…
Нині, коли мені хай навіть сто душ говорять. «Те, що ти чиниш, неправильно», я скажу: «Доведіть, аргументуйте. Не бризкайте емоціями, не давіть мене морально й не звинувачуйте, що я непоступливий, а спокійно переконайте фактами, доведіть, що я помиляюся, і тоді я погоджуся з вами. Але якщо я впевнений у своєму рішенні, а в дискусії чую проти нього тільки бездумне словоливство, не відступлюся. Я в такому разі кажу: «Люди добрі, робіть ви по-своєму, а я зроблю по-своєму – вас так Бог навчив, а мене так. Побачимо, чиє вийде краще…
Звичайно, бувало, що я помилявся. І все ж – менше, ніж інші. А в своїх помилках ніколи не звинувачував когось чи якісь обставини. Знаю, що цілковито залежу од себе і за свої помилки мені ж і доведеться розплачуватися.