У будь-якому успіху є не тільки технологія його досягнення, а й психологія людини, що його здобуває (або через цю свою психологію не здобуває).
Він ще молодий. Попереду -боротьба за успіх і перемоги.
Для польоту, як відомо, потрібно двоє крил. Однокрилий політ уявити важко. «Багаті люди не схожі на нас з вами», – сказав свого часу американський письменник Скотт Фіцджеральд, маючи на увазі передовсім їхню психологію. Тому в розповіді про Петра Яцика ніяк не обминути й суто психологічних нюансів, з яких і складаються його стосунки з людьми і взагалі зі світом, де йому судилося жити й здобувати успіх, лишаючи на шляху до нього багатьох позаду. Психологія лідера – один із загадкових феноменів лідерства. Наука успіху – наука не тільки як робити, а і як жити, аби нерозумними вчинками не перекреслювати зроблене.
Я запрошую читача подумки ступити в Яцикові сліди і перейти той шлях, який привів його до успіху. Й, уявно долаючи цей маршрут, пам'ятатимемо доречну тут сентенцію філософа: «Суть не в тому, щоб якнайшвидше прийти до мети подорожі, а в тому, щоб якнайбільше побачити в дорозі»…
– То це ви – пан Яцик? – запитав високого, ставного чоловіка з сивою чуприною.
– Я, – глянув молодооко й усміхнувся доброзичливо.
– А я гадав, що побачу безнадійного патріарха.
– Багато людей бачать те, що вони хочуть бачити.
– На знімках в українській пресі ви – трохи інший…
– Який же?
На знімках у газетах він – аж надто статечний, чи то пак, респектабельний. А може, таке відчуття створювалося через те, що я тоді ще не бачив його самого. А тут одразу ж відчув у ньому особливість, яку важко передати фотографіям, – від нього враз війнуло рідкісною внутрішньою силою. Статичне враження від фотографій – і так не дуже виразне – геть потьмяніло перед цим надзвичайно живим у кожному впевненому жесті чи іронічному зламі брови чоловіком. ~ Який? – перепитую, аби мати трохи часу, щоб знайти точне визначення враженню, але, так і не знайшовши його, відповідаю приблизно: – Не дуже на вас схожий.
– Може бути, – одказує він, думаючи про щось зовсім інше.
Мій приятель Олександр Харченко, добра душа і відомий журналіст, напружено роздумує, як би схилити пана Петра Яцика до ближчого знайомства зі мною, оскільки ця випадкова зустріч у домі Прокопа Наумчука, продюсера радіопрограми «Пісня України», – випадковий епізод, а так зване знайомство – звичайна данина етикету. Вийшовши звідсіля, Яцик може відразу ж забути гостя з Києва.
Але доки Олександр сушить собі над тим голову (він уже, здається, й зібрався щось таке сказати), пан Яцик несподівано пропонує:
– Поїхали до мене вечеряти. Хто б відмовився?
Ідемо. Перебираю в пам'яті, що я знаю про Петра Яцика: бізнесмен, меценат, чоловік своєрідного характеру (це під впливом полярно протилежних характеристик, які давали йому різні люди); має дружину, трьох доньок…
Мізерно мало, щоб скласти більш-менш докладне уявлення про людину.
– Він буває крутим чоловіком, – каже Олександр. Ми вдвох їдемо його машиною. Яцик – своєю. Трохи перегодом Харченко додає:
– Але має на те право – ніхто тут стільки не зробив для української освіти.
А мені раптом згадалося те рідкісне відчуття спокійної доброзичливості і внутрішньої сили, що пішло потужною хвилею від нього у передпокої дому, де ми випадково зустрілися. І я подумав: так, я не знаю про Петра Яцика майже нічого, але, здається, збагнув одну з найголовніших особливостей цієї натури. І вже ніхто ніколи не переконає мене в тому, що його не можна назвати сильною, вольовою індивідуальністю. Та, зрештою, слабак ніколи не досяг би того, чого досяг він. Отже, мене опановує впевненість, шо я не помиляюся.
Машина в'їздить у просторий двір перед великим двоповерховим будинком, що нагадує витвір мистецтва.
Я вражено роздивляюся, а Олександр, перехопивши мій погляд, лаконічно пояснює:
– Панові Яцикові не можна мати гірший будинок. Адже він – будівельник…
Логіка переконлива. Але ж часто буває й так, як сказано у відомій українській приказці про те, що чоботар без чобіт ходить. Хоча то – «домашній» досвід, а тут – інший світ, інші люди, інша ментальність. Той досвід мало що зможе пояснити в Канаді. І в цьому я не раз згодом переконувався.
Господар уже вдома.
Привітним жестом запрошує заходити.
Повідомляє, що дружина гостює на різдвяних святах у мами в Едмонтоні.
І говорить, що зараз зготує вечерю.
На мою пропозицію допомогти махнув рукою:
– Я сам.
– Можна, я почну свої мемуари з такої фрази: «Мільйонер готував мені вечерю…»? – запитую з інтонаціями автора, втомленого від зустрічей зі знаменитостями.
– Можна, якщо вам так хочеться.
Потім обережно відсунув убік порцеляновий чайник.
– Обережно, не розбийте, – сказав з усміхом. – Він дуже дорогий – коштував мені п'ятнадцять тисяч…
– Доларів?
– Так.
Не вірив власним очам: звичайна річ просто не може мати такої фантастичної ціни. Запитливо глянув на нього.
– Це сталося так, – почав розповідь Яцик. -Один наш митець захотів організувати виробництво таких витворів. Кинувся до банку по кредит, а там йому кажуть: хтось повинен узяти на себе обов'язок гарантії…
– І ви виступили гарантом?
- Так.
~ Авін не зміг кредит повернути?
~ Так, не пішло в нього підприємництво.
– Отже?…
– Мені довелося внести за нього ті гроші, – відповів і знов усміхнувся несподівано бадьоро – так, начеб не він виплатив за когось гроші, а хтось виплатив за нього.
…Пізніше, сідаючи до столу, я боявся на чайник навіть дихнути. Ні, господар ним анітрохи не дорожив. І ту історію оповів як звичайний життєвий курйоз, а не як застереження бути дійсно обережним з цією річчю. Але чайник справді викликав у мене майже побожний острах.
Доки Яцик клопочеться з вечерею, оглядаю дім: добротні антикварні меблі дібрані з великим смаком, зручні, вони служитимуть ще тисячу літ (їх можна виставляти і в музеї). Багата бібліотека, в якій зосереджено здебільшого видання енциклопедичного характеру й мистецькі альбоми. Колекція живопису й графіки: Васильківський, Левченко, їжакевич, Бурачек, Гніздовський, Патик… Є й полотна канадських художників, китайських. Усе це надає величній і просторій оселі особливої емоційної атмосфери, затишку. Пізніше я переконався: в такому домі справді приємно жити.
Якщо не знати роду занять Петра Яцика, то в розмові з ним важко відразу вгадати бізнесмена. Він може цікаво аналізувати творчі біографії і мистецтво Олександра Архипенка, Василя Курилика, Никифора Дровняка, має справді оригінальні міркування про Євгена Маланюка чи Тодося Осьмачку, охоче говорить про особливості різних етнічних масивів Канади, може перевести будь-яку тему в філософську площину, щоб одразу ж сипонути несподіваними парадоксами. І в тій стихії почувається звично, бо щедро надарований нетрадиційним поглядом на речі, а також отією невситимою допитливістю, яка змушує дошукуватися до самої суті, наполегливо продиратися до неї крізь частокіл поверхових уявлень і набридлих стереотипів. Яцик не сприймає сліпо на віру загальноприйняту думку. Він неодмінно піддає її аналізові, препарує, виважує на терезах логіки й іронії. Він мусить сам допевнитися в справедливості її. Гадаю, що в цьому – теж одне з пояснень його підприємницьких здобутків, бо саме та особливість характеру дозволяє Яцикові знаходити найраціональніші методи ведення повсякденної справи й досягати у ній успіху.
Уже за першого знайомства він ущент зруйнував мої уявлення про бізнесмена як про обмежену людину, котра нічого, крім свого бізнесу, не знає і знати не хоче. Навпаки – його духовний портрет нічим на те не схожий, бо за ним стоять і знання, і серйозна людська культура.