То – не його винахід. Такий лад думання і життєвої поведінки продиктували йому особливості побутування в тамтешньому світі. Ральф Емерсон сказав: «По-справжньому про рівень цивілізації свідчать не переписи населення, не розміри міст, не зібрані врожаї – ні, про нього свідчить якість людини, яку творить країна». Гадаю, з американським філософом можна погодитися, додавши тільки одне істотне уточнення: якість витвору суспільством людського індивіда не в останню чергу залежить од якості самого матеріалу, який перебуває, сказати б, на рівні сировини. Ще на тому етапі, коли людина творить себе сама. Суспільство ж ту роботу довершує.
«Якщо людина не крокує в ногу зі своїми супутниками, це, можливо, тому, що вона чує інший барабан», -сказав американський філософ Торо. Петро Яцик «чув інший барабан», не той, що багато його земляків, які в один час із ним приїхали до Канади.
Вони шукали тільки заробітку, а він – розбудови власного підприємства, що стало справою всього життя. Яцик шукав саме таке заняття і йшов йому назустріч. Чи воно виявилося тим, про що він найбільше мріяв? Кілька разів у розмові зі мною повторював: хотів бути правником. Але на його життєвому обрії з'явилося житлове, а потім промислове будівництво. Трохи знав цю справу. Взявся за неї. Не зовсім те, до чого колись прагнулося, і все ж те, чого хотілося за своїми масштабами. Бо хотілося чогось важливого, де міг би по-справжньому реалізуватися. До того ж тут часто доводиться бути самому собі за правника.
Яцик зорієнтувався в новому соціальному середовищі, зумів оцінити вигоди, які воно дає, й ефективно скористатися ними. Це – ще одне свідчення його гнучкого розуму. А ті непорушні етичні закони, які стали нормою Яцикового життя, – свідчення його людської моралі, а також ще один аргумент за багатих. бути бідним Маркс придумав суспільство, в якому всі будуть рівними за майновим станом, оскільки всі блага розподілятимуться порівно. Велика спокуса для тих, хто не має особливого бажання в поті чола заробляти хліб насущний. У всі часи були і будуть працелюбні і ледачі, розумні і зарозумілі у своїй тупості, винахідливі і нездатні вчитися з книги життя. Як же їх можна зрівнювати?
Для одних така уніфікація – позбавлення будь-яких стимулів вирощувати оті, згадувані Яциком, п'ять помідорів замість чотирьох. Для інших – майже рай, оскільки їх не точитимуть заздрощі на чуже багатство. Вони мають гарантію: працюй чи не працюй, а твій мінімальний мінімум тобі гарантовано.
Нам за життя в так званому соціалізмі повсюдно повторювали: марксистсько-ленінське вчення всесильне, бо воно – правильне. Так, це справді сильне вчення, але – іншим. Закладені в ньому імперативи популізму завжди приваблюватимуть багатьох тих, кого роздирають суперечності між «хочу» й «можу», кого підігріває прагнення поживитися за чужий рахунок. Як же тут устояти перед такою можливістю? От і з'являються переконані й послідовні «експропріатори», які з усіх сил намагаються підняти маси на боротьбу за «соціальну справедливість».
Відомий такий анекдот з часів жовтневої революції. Графиня посилає служницю довідатися, чого хочуть більшовики. Служниця приносить відповідь: вони хочуть, щоб на світі не було багатих. Графиня дивується: ми хочемо, щоб на світі не було бідних, а вони…
Соціалізм сповідує рівність усіх (за винятком партолігархії) на рівні бідності. Яцик оповідає, що бацила таких настроїв почала було поширюватися (не без допомоги тамтешніх комуністів) і в канадському суспільстві. Потім якось затихло. Але я певен: час од часу це відроджуватиметься в різних соціальних середовищах, оскільки таке вчення пробуджує чи не найгірші струни душі, а людина ніколи не буде досконалою. Одні народжуватимуться з талантами, з жадобою самоствердження, інші з споживацьким синдромом. Такий закон природи.
Живучи в полоні радянських пропагандистських стереотипів, ми довго вірили, що держава може бути багатою в той час, як основна маса її населення – бідною. Така ситуація видавалася нам цілком природною, оскільки ми, по-перше, не знали справжніх масштабів своєї бідності, а по-друге, перебуваючи за «залізною завісою», не мали навіть приблизного уявлення про стан речей у тому суспільстві, яке в нас зневажливо називалося капіталістичним. Ми були свято переконані: трудящий люд там задихається в ярмі неволі і вельми заздрить нам, яким випало щастя жити в «оплоті свободи й демократії». Та аберація свідомості наших людей, гадаю, ще довго цікавитиме історію і соціальну психологію, даючи неоціненний матеріал для досліджень особливостей соціальних збочень і масового ідеологічного психозу, хрестоматійно виразних у тоталітарно-охлократичних суспільствах.
Яцик після кількох поїздок в Україну це добре розуміє. Співчуває: з такою інерцією в свідомості людей нелегко сприйняти відразу нову шкалу цінностей (нову, оскільки за сім з лишком десятиліть у нас виросло кілька поколінь), але водночас із гіркою іронією зауважує: ми, українці, – аж надто повільний народ і нині ще раз це підтверджуємо. Треба б уже гуртом, громадою активніше доходити до розуміння суті речей. Є той сумний досвід, який треба рішуче відсікати. Без такої вівісекції наше соціальне одужання – питання проблематичне.
…Як переконує читача відомий канадський гуморист Стівен Лікок, поміж багатих йому так і не пощастило зустріти жодного щасливого чоловіка. Кожен заможний (який дивний збіг обставин) на час знайомства з письменником перебував у складному матеріальному становищі. Один перевищив кредит у банку на кілька десятків тисяч, тепер доведеться продавати кілька акцій, щоб погасити борг. Другий завжди був сумний, оскільки постійно думав, що його багатство – зовсім не багатство порівняно зі статками його родича в Англії. Третій ніяк не міг заспокоїтися від невигідного для себе порівняння з Рокфеллером… Читаючи все те, бідна, наївна людина (а особливо ж якщо вона позбавлена почуття гумору), певно, думала: «Мені б їхні клопоти й прикрощі!»
Гумор гумором, але й у серйозній літературі -особливо ж у творах критичного реалізму – живуча традиція зображувати багатих неодмінно нещасними. Якщо убогому в романах багатство уявляється вінцем бажань, стає метою всіх пожадань, то досягнення його (принаймні в художній літературі) розчаровує: і це, мовляв, уявлялося мені найбільшим щастям у житті?
Не знаю, бо не мені судити, – може, в тому і є певний сенс. Але, віриться, незаперечне одне: людина завжди невдоволена тим, що вона має, і прагне більшого. Досягнута мета – вже не мета. Очевидно, в цьому є якийсь складний психологічний закон.
Однак для всього на світі є критерії. І якщо ті універсальні критерії застосувати до Петра Яцика, то він має всі підстави вважати себе набагато щасливішою людиною, аніж змальовані Стівеном Лікоком, оскільки його не спалюють їхні комплекси. Є в ньому щось таке, що не дозволяє піддатися тим вірусам, які стають знахідками для сатириків.
Петро Яцик – вдячний матеріал передовсім для тверезих аналітиків. А щодо гумору, то Яцикові його не бракує. Цілком може поділитися ним навіть і з гумористами.
УКРАЇНСЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ ЗА ПЕТРОМ ЯЦИКОМ
Нещасливе географічне положення, сприятливі дані природи і хаотична мішанина різних рас витворили в мешканцях України надмірну, часто пристрасну чутливість, якої не видержують ослаблені легкою боротьбою за фізичне існування і причинами політичного характеру воля та інтелігентність.
В,Липинський,
Листи до братів-хліборобів.
Власне, ця тема в нього присутня повсюдно, про що б не говорив.