Декого сентенції Петра Яцика можуть шокувати й приголомшувати. Наприклад: «Якби я думав, як українці, то й працював би, як вони. А якби я працював, як українці, то й мав би так само. Але я працюю краще, я думаю краще… Я не типовий українець, я – приклад іншого українця».
За цими словами – ціла життєва філософія, критичне ставлення до національного менталітету, що створило йому репутацію безнадійного єретика в очах деяких занадто романтично настроєних українських політиків із діаспори.
Яцик оповідає, як невеличким дружнім гуртом відпочивали українці на Флориді. Там почув жіночу розмову про те, які фантастично роботящі і винахідливі в роботі українці, але все не щастить їм і не щастить. І він кинув їм (у своєму звичному стилі) різкі слова: «Не знаю непродуктивніших за українців. Роботящість їх – легенда, яку вони самі придумали, щоб тішити себе». Атмосфера відразу ж наелектризувалася. Здавалось, Яцика закидають камінням за злісний наклеп. Але, оскільки він був людиною не з вулиці, та й статус мав уже поважний, дискусія повільно перейшла в мирне русло.
Яцик нагадав товариству дні спільного перебування в Німеччині, в таборі для переміщених осіб, коли жінки варили їжу своїм чоловікам, прали сорочки, а ті тинялися без діла або виснажували одне одного нескінченними політичними дискусіями. Знали вже, що поїдуть до Америки чи Канади, але до школи англійської мови не ходили – все ніколи їм було за політикуванням. І ось уже стільки часу в Канаді, а мови як слід вони не вивчили… Це – не аргумент? Тут надійшли й чоловіки балакучих жіночок. Похилили голови, почухмарили потилиці: «Тут твоя правда, Петре…»
Ніби – тільки тут, а більше – ніде.
А щодо винахідливості й продуктивності…
ПЕТРО ЯЦИК:
Я дійшов переконання: треба опанувати одну справу, одну ділянку життя – і знати ії досконало. Тоді станеш кимось справді помітним у ній.
Мої початки в бізнесі не тільки дали мені багато досвіду, а й потвердили те правило: не намагайся знати все, не розпорошуйся – знай своє діло. А коли ти певний себе, працюй, як вважаєш за потрібне, не зважай на те, що говорять про тебе інші. Будь сам собі суддею. Біда тому, хто боїться чужої думки і нічого не робить. Твоє діло буде саме за себе говорити. І дотепер не маю підстав нарікати, що мій підхід до життя, моє розуміння різних вартостей у ньому гірші за чиїсь. Якщо, скажімо, сьогодні я належу до десяти відсотків канадійської соціальної гори, то це значить, що моя оцінка ситуацій, мої критерії і мій підхід до справи є і реалістичними, і ефективними. Кожен має право думати і діяти, як його Бог напоумив. А, як хто зі мною не згоден, то прошу дуже заперечити мені. Але не словами, а справами, успіхами. Візьму приклад з того, хто зробив більше і дав на українську справу більше.
Це – надто український варіант нарікати на всіх і на весь світ, казати, що тобі не щастить, бо нещасливо збіглися обставини, бо хтось десь про них не подбав…
Уривок з ексклюзивного інтерв'ю журналу «Нью Перспектівс», передрукованого часописом «Нові дні» (листопад-грудень 1992 р.).
– Яка ваша думка про успіхи українців у Канаді?
П. Я. Я думаю, що українці в реальному житті, цебто в бізнесовому, є далеко позаду західних країн… На це склалося чимало причин. Якщо поглянути в історію, наша батьківщина була багато разів окупована загарбниками. Всі вони дозволяли людям присвячувати свій час літературі й мистецтву але завжди тримали економіку й армію в своїх руках…
Найважливіша цінність одиниці й держави – це сила, яку дають освіта, гроші і армія, бо світ любить красу але рахується тільки з силою. А ці ділянки ми занедбували багато-багато років, завдяки нашим звичаям, традиціям і релігійним віруванням… Тому й у Канаді ми не маємо фабрикантів, не маємо власників великих крамниць. У нашому суспільстві тільки одна десята з 1% належить до бізнесу, не більше.
– Чому ж ви порвали з цією традицією?
П. Я. На це питання не тяжко відповісти, але дуже тяжко вирватися з кола думання всіх своїх приятелів. Після аналізи дивно відчувати, що ти думаєш інакше. Але, на мою думку всі ті патріотичні кличі не дають нам нічого. Якій меті вони справді служать? Я завжди намагався вчитись у своїй ділянці. Я люблю читати. Я прибув до Канади вже з певним знанням англійських слів, і це дало мені змогу вчитись. Я вивчав економіку в Німеччині, а тут брав курси з практики управління, й це відкрило мені очі на світ менеджменту, бізнесової адміністрації, публічних відносин, робітничих питань тощо)…)
А порівняно з іншими національностями в Канаді в ділянці бізнесу ми таки дуже відстали. Візьміть італійців, наприклад. Вони мають, мабуть, 200 банкетних заль у Торонто. А скільки мають українці? Жодної. Тих кілька, що існують, такі малі, що я їх не враховую…
– Але ж ми маємо багато адвокатів, лікарів та інших професіоналів. Маємо відносно велику групу освічених людей.
П. Я. Так. Але, крім Сопінки, назвіть мені хоч одного юриста на його рівні, назвіть одну українську юридичну фірму так, як Гудман і Карр чи Гудман і Гудман. Я працюю з адвокатами кожного дня, і я не знаю жодного. Порівняння з банкетними залями можна легко застосувати й до адвокатів.
Ми маємо людей, я погоджуюся з вами. Але хоч наші юристи мають освіту, вони думають так, як думали їхні діди в Україні. їм тяжко вирватись з нашої схеми думання й стреміти до чогось справді прибуткового, до чогось великомасштабного.
– Чому ж ви приписуєте ваш фінансовий успіх?
П. Я. Українці, всі українці думають, щоб заробити гроші. Вони хочуть здобути гроші й покласти у банк чи в кредитівку. Але гроші треба вживати. Я завжди думав про те, як розбудувати підприємство. Трудове життя особи триває 25 років. А заінкорпороване підприємство може існувати принаймні 100 років. Тож я завжди намагався розбудувати підприємство -щось тривале.
Бажання збудувати підприємство допомогло мені відірватись від українського способу мислення лише робити гроші. Я поєднав капіталовкладення з будівництвом. Ця комбінація капіталовкладів і виробництва елімінує посередника й приносить мені більший зиск.
Але знову, треба вперед стати знавцем своєї ділянки й практично застосовувати знання в щоденній роботі. Звичайно, в багатьох відношеннях моє знання обмежене, але я певний, що я добре знаю свій бізнес, своє діло.
Навіть говорячи про технологію успіху в бізнесі, Петро Яцик звертає увагу на те з українського національного характеру, що часто може стати гальмом для здобуття перспективи виходу на широкий оперативний простір. Здебільшого то боязнь перед ризиком.
«Від миті появи на світ кожна істота вже засуджена на смерть. Але якщо нам постійно думати про смерть, постійно боятися її, то, звичайно ж, нічого не треба робити. Але нам дано шанс життя, ризик життя – отже, живімо, діймо. Пам'ятаймо, що кожен із нас – лише мікроскопічна крихітка матерії. Смерть одного з нас – це ще не смерть усього людства. Ризикуймо, бо ж саме життя кожного – то вже ризик», – кілька разів повторював він у наших розмовах. Очевидно, Яцик не раз передумував цю тему.
Як відомо, наші вади – то часто продовження наших достоїнств. Дехто, обережний і поміркований, міцно стоїть на землі й не допустить жодного прорахунку в справах невеликого масштабу, безпомильно вишукає в них дорогоцінний зиск. І тут же зупиниться, аби не втратити здобуте: краще синиця в руці, аніж журавель у небі. В тих словах чітко відзначено одну з прикметних рис національного характеру. Високої мети не досягнуто, але здобуто кілька центів, що й видається людині більшою вартістю, бо «це вже є, це – моє». І саме те відчуття заважає їй зухвало замахнутися на щось масштабніше. А мільйони дають тільки вкладені в справу мільйони. Часом чужі. Яцикові масштаби найкраще те потверджують.
А ще гірше те, що українці просто неохоче йдуть у бізнес (якщо ж і йдуть, то – в щось дріб'язкове, мікромасштабне). Та нехіть, на його думку, спричинена небажанням жити в умовах постійної напруги розуму й відчувати зусюди важкий прес конкуренції. Одне слово, вони бояться мати сміливу, справді атакуючу позицію в житті, зрештою, самі того не підозрюючи, просто ховаються від нього. Те, без чого, здається, вже навіть не можна існувати, виявляється для багатьох інших неможливими умовами для існування. Хочеться тихого спокою, комфорту душі, затишку. («Моя хата скраю – нічого не знаю» – чи не так?)