Шекспір писав: як не можеш бути доброю річкою, то будь маленьким потічком, але чистим і добрим, як не можеш бути деревом, то будь корчем, але будь добрим корчем. А я – вже від себе – додам: якщо хочеш бути бізнесменом, то будь добрим бізнесменом.
Ми, українці, дуже великі балакуни. Легко про все на світі говорити, підміняючи реальне творення говоренням. Але в одруженого чоловіка, поглинутого тільки розмовами з дружиною, дітей не буде. Істина проста, але за нею стоїть початок загадки появи на світ людського життя.
Кілька разів чув я від Петра Яцика таку притчу.
У чужу країну послали священика.
Живе він там, за його словами, так.
Перший рік: не бачу, не чую, не говорю.
Другий рік: бачу, не чую, не говорю.
Третій рік: бачу, чую, не говорю.
Четвертий: будеш знати, що говорити, будеш знати, чого чужий світ сподівається від тебе…
Гадаю, зміст, закладений у цій філософській притчі, легко надається до розуміння в нашій ситуації.
Лишається тільки зробити правильні висновки, що допоможуть нам стати на висоту розуміння того, чого чужий світ сподівається від нас.
«ЯКБИ ВИ ВЧИЛИСЬ ТАК ЯК ТРЕБА…»
Якщо ми не дамо йому (народові) засобів і способів вчитися на своїй мові – він стане вчитися на чужій і наша народність згине…
Микола Костомаров.
Я не раз казав у Канаді, повторю й тут: українському народові потрібні черевики, хліб, одяг, дороги, книги, а провід дає йому в основному лише гопак, бідну літературу і думає, що будує Україну. Мені болить, мене злить – доки ми будемо такі нереальні?
Петро Яцик.
Щойно він усміхався й оповідав комічні історії, але при зміні теми його обличчя враз суворішає, а в тоні з'являються рішучі ноти.
– Наші великі досягнення в науці? Щось я їх не бачив, а світ про них не чув! Де, скажімо, українські Нобелівські лауреати?!
Він провадить далі, очевидно, відповідаючи своїм опонентам у багатолітній дискусії:
– ?віт нас не знає – і правильно. Бо що ми таке видатне звершили, аби удостоїтися честі його якщо не визнання, то бодай знання про нас? Росіяни хоч імперію велетенську створили, а ми тільки співаємо тужні пісні про свою колишню велич і про те, що запануємо в своїй сторонці… Не запануємо, якщо так і далі житимемо! Бо не «згинуть наші воріженьки», бо «наші воріженьки» – і то найбільші! – в першу чергу ми самі. Ми вигадали про себе прекрасний поетичний міф, ми ним приколисали себе і не хочемо палець об палець ударити, щоб стати справді великою нацією в цьому світі.
Я спершу пориваюся хоч щось заперечити йому на кшталт: «А ми ж уже нарешті державу маємо!», але відразу ж розумію, що наражу ся на іронічний випад: «І дуже сильну державу?!»
Нестримний в ескападах на адресу українського національного характеру, дошкульно-глузливий, коли йдеться про нашу манію величі, послідовно критичний. У поглядах на українську історію, а особливо ж сучасність, Яцик усе ж оптиміст, бо вважає, що в нас є шанс вивищитися в світі, стати тим народом і тією державою, які заслужать авторитет і повагу всіх. Він не боїться стверджувати: «Вірю не просто у відродження, а в месіанство нашого народу!»
Але неодмінна передумова руху по висхідній -тверезий, нещадно самокритичний погляд на себе, скрупульозне дослідження всіх больових точок державного організму і наука, наука, наука (як Наполеон казав: гроші, гроші, гроші). Бо наука теж, за Яциковою класифікацією, є силою чи ту силу породжує.
Наука, освіта, культура – ось що щедро підтримує Яцик-меценат.
З ними він пов'язує сподівання на піднесення нашої ролі в світі й благополуччя в усьому вкраїнському домі.
За його словами, попервах він у Канаді був стриманий на пожертви, бо не мав з чого давати. Жив думкою, що спочатку треба себе матеріально забезпечити, належно розгорнути свою справу, а вже згодом можна подумати над тим, щоб дати щось іншим. Одне слово, філантропізм можливий тільки тоді, коли досягне висот власного благополуччя. Але він швидко переглянув таку самонастанову. Перший помітний благодійницький жест – тисяча доларів на видання українського букваря для «Рідної школи», автором якого була Марія Дейко (на той час для нього поважна сума, адже Яцик тоді ще не став справжнім Яциком, він лише починався). Після того вже регулярно давав гроші на видання книг і в різні фонди.
Рядки з дослідження «Петро Яцик, український меценат», що належить перу Василя Вериги, конкретизують ще одну сторінку його біографії: «Беручи до уваги несприятливі економічні обставини українців у Бразилії, в 1970-х роках Яцик подарував більше 2 000 доларів на будову української католицької церкви в місті Куритибі у штаті Парана, а в 1989 році допоміг фінансово піблікації шкільних підручників української мови для початківців із португальсько-українським словником. У 1988 році П. Яцик подарував 2 500 доларів на видання книжки португальською мовою «Тисячоліття християнства в Україні» (щоб спростувати в Бразилії неузасаднені російські претензії до українського тисячоліття). Аби допомогти незаможним українським дітям Бразилії навчатися в середній шкалі у Прудентополісі (Парана), українці будували для них бурсу, на яку Яцик подарував 5 000 доларів, а інших 5 000 – на українську католицьку церкву в Куритибі (штат Парана)… Всі його пожертви на різні релігійні, культурні, виховно-освітні, ба навіть на політичні українські цілі в Бразилії можна заокруглити цифрою ЗО 000 доларів».
З-поміж усіх книг, яким Петро Яцик допоміг з'явитися у світ, він любить згадувати дві.
Перша – «Українські канадці», яку написав колишній сенатор професор Павло Юзик. Він звернувся до Товариства бізнесменів-професіоналістів з проханням про допомогу коштами для видання. На одному з засідань товариства і зайшлося про те. Дехто відразу ж категорично замахав руками: «Книжок українських авторів ніхто не читає, нічого їх і видавати – все одно припадатимуть пилом на полицях. Марно викинемо гроші». Петро Яцик у відповідь на ці ламентації діловито запитав: «Чи хтось читав рукопис пана Юзика?» Звичайно ж, ні. «Як же можна судити про потрібність чи непотрібність наукової праці, не знаючи її?» – вже з докором мовив Яцик і попрохав дати йому рукопис «Українських канадців». А воднораз наполіг, аби товариство не приймало ніякого рішення, доки він не прочитає.
Прочитав і дійшов висновку: потрібна й важлива книжка. Вона дає законний ґрунт під ноги українцям у Канаді. Професор Юзик мовою статистики довів, що п'ятсот тисяч наших земляків культивували в цій країні більшу територію прерій, аніж п'ять мільйонів англійців чи п'ять мільйонів французів.
На наступних зборах товариства Яцик рішуче сказав: «Цю книгу треба видавати». – «Ми не маємо грошей!» – знову правили своєї і нічого не слухали вперті люди. «Якщо товариство не має для цього ніяких коштів, то я дам свої. Вірю, що книжка розійдеться. Зароблю – то буде моє, втрачу – то я втратив», – рішуче, з викликом сказав він. І коли вони зачули про можливий заробіток, то відразу ж похитнулися в своїй категоричності, виділили дві з половиною тисячі доларів.
Книжка Павла Юзика справді мала розголос і дала моральні права громадянства українцям у Канаді. її, до речі, перекладали різними мовами. Це було одне з тих нечисленних видань, у якому люди інших національностей читали щось добре про українців. Згодом прем'єр-міністр Канади Малруні, будучи в Києві, говорив похвальні слова про наших земляків у справі розбудови Канади, впевнено оперуючи цифрами з книги Павла Юзика. На врочистому прийомі в Марийському палаці серед небагатьох був тоді і Петро Яцик. Чи й варто казати про те, як зі сльозами на очах він слухав ті місця з промови Малруні? Це були майже цитати з книги професора Юзика.
Другу книгу написав теж українець з Канади, комуніст Іван Коляска. Він поїхав в Україну на навчання. Поїхав твердо переконаний, що український народ живе в добрі й щасті, успішно розвиває культуру і т. ін. Але дійсність, з якою там зіткнувся, вщент розвіяла його ілюзії. Він побачив тотальний наступ русифікації, планомірне й послідовне знищення української мови. Коляска, повернувшися до Канади, про все те написав, оперуючи багатьма страхітливими фактами.