«Жадібні на інформацію з усіх галузей знання американці, згідно зі статистичними даними, витрачають щороку на енциклопедії півмільярда доларів, тобто одну шосту частину всіх грошей, витрачуваних на книжки в цій країні. І це, незважаючи на відносно високу ціну енциклопедичних словників. «Британіка», наприклад, коштує 700 дол. До того ж треба мати на увазі, що кожна енциклопедія «старіється» по кількох роках після її видру кування, і родина протягом свого життя мусить купувати два, три і навіть більше комплектів енциклопедії, – писалося 1976 року у «Вістях із Сарселю». – А як у нас? Енциклопедія Українознавства, яка виходить окремими зошитами, не може оплачуватися лише передплатниками, і її редакція мусить рік у рік звертатися до громадянства по пожертви. Тож кожна українська родина в Америці, в якій є підлітки, повинна, як посібник до її шкільних підручників, купувати їм «Ворлд Бук», коли вони переходять до гайскулу – «Британіку», а Енциклопедія Українознавства повинна бути в кожній українській хаті для користування підлітками і дорослими».
Як згадував Петро Яцик, то були справді особливі часи. Часи високого національного піднесення, перевірки на патріотизм. Перевірки грошем. (Ой, як бува важко нашому братові її пройти! Інша річ – перевірка на громохке урра-слово, тут наші мастаки неперевершені). А гроші деякі індивіди так хочуть жертвувати, мовби вкорочувати своє життя.
Яцик одразу ж оцінив важливість такого масштабного й далекосяжного задуму. Його вже не треба було агітувати. Він сам агітував за енциклопедію. Інші
В гостях у П. Загребельного. 1999 р.
внесли свої пожертви та й забули про той клопіт з почуттям належно виконаного обов'язку. Яцик же раз у раз доповнював свій даток, вносячи нові й нові суми. Не будучи особливо заможним на початках творення енциклопедії, він зростав у своєму підприємстві і платив на енциклопедію своєрідний податок, якого від нього не вимагало жодне законодавство. Врешті з'ясувалося, що з його остаточною сумою не може зрівнятися жоден український меценат у світі.
Колишній сільський юнак із Синевідська Вижнього, меценат лише в першому поколінні, виріс у Канаді до рівня видатного громадського діяча, який виразно бачить національні пріоритети й безкомпромісно відстоює їх і словом, і ділом.
Тоді, коли українською мовою було важко розпродати 3500 комплектів впродовж 30-ти років, перший том енциклопедії (5000 примірників) англійською мовою сама Канада розхапала за кілька місяців.
Коли порівняти, що в США є більше людей узагалі, більше українців, шкіл, бібліотек, університетів, коли додати, що українські студії є при університетах в Австрії, Китаї, Японії, коли врахувати Європу з Англією, Францією, Німеччиною, то 15 000 примірників не буде забагато. Тут якраз колосальна різниця у силі, якості і кількості інформації про нас. 3000 примірників, куплених з патріотизму або 15 000, куплених з потреби, щоб далі студіювати, писати, учити молодші покоління.
Як бачимо, кілька людей і кількасот жертводавців, котрі розуміли вагу цього діла, зуміли відчинити вікно з нашого внутрішнього гетто до чужого наукового світу. Як українець, я дуже вдоволений, що мав щастя своєю працею і кількома доларами причинитися до цього діла, але також свідомий, що без професора Кубійовича і доктора Фіголя я цієї нагоди не мав би.
Другий момент, на який хочу звернути увагу, це опінія про енциклопедію між нами. Багато людей твердить, що вже сорок років збирають гроші, а енциклопедія ще не закінчена. То правда, але і правдою є те, що «Британіка» чи «Амерікана» при помочі державних фондів уже давно видані, але їх ще виправляють, відновлюють, доповнюють. Можна сказати, що загальнонаціональні справи творять і живуть так довго, як довго живе нація…
Ті, які розуміють вагу цієї справи, повинні доложити свою цеголку на фонд, який буде нарівні з чужими виправляти, відновляти, доповнювати 40-річну працю професора Кубійовича і доктора Фіголя, тим способом українською і чужими мовами інформувати світ, що ми існуємо, творимо…
(З промови Петра Яцика в справі заснування «Вічного фонду енциклопедії України» в Торонто,
6 жовтня 1985 року).
ГАРВАРД
Як і кожну громадську справу такого масштабу, Петро ™^р^™у-л Яцик осмислює Гарвард у контексті всієї української історії, звертаючись до несподіваної аналогії. Він написав статтю «Сповіщаючі чи оборонні вежі?», що відразу ж по своїй появі в світ спричинила цілий шквал дискусій на сторінках української еміграційної преси. Думки в тій статті викладено з парадоксальною загостреністю й абсолютною відвертістю.
Ось уривки з неї:
«Читаючи про татарські лихоліття, довідуємося, що наші предки будували спеціальні вежі, при помочі яких повідомляли дооколичні села і хутори про татарські напади. Тоді люди брали з собою що могли й утікали в ліси та балки, залишаючи свої оселі напризволяще ворогу. У висліді того татари свобідно переходили по наших землях, грабували важко придбане майно, а що не могли взяти, те палили…
Багато в нас написано книжок про ці лихоліття з сантиментом до наших предків, на яких і ми виховувалися, нарікаючи на тодішніх наших ворогів – татар. Але, аналізуючи ці події з перспективи часу доходимо до переконання, що ситуація наших предків була б зовсім інша, не така трагічна, якщо б вони, замість будувати сповіщаючі вежі, будували оборонні фортеці, а замість утікати в ліси, стали разом до оборони своєї землі перед напасниками. Хто зна, чи татари тоді були б відважилися нападати на наші землі, знаючи, що їх там уже жде завжди готовий до оборони господар української землі…
Як досвідчений будівельник, Яцик підраховує: набагато дешевше було б нашим предкам споруджувати саме оборонні вежі. Можливо, спершу на них пішло б більше часу, сил і коштів, аніж на сигнальні, але ж вороги їх щоразу палили, отож і доводилося після кожного набігу все робити спочатку.
Цей образ Яцик накладає на життєві настанови українства в еміграції, нагадуючи, що тут створено чимало таких сигнальних веж, які сповіщають: в Україні нищиться все українське, йде тотальний наступ русифікації, що його з усіма на те підставами можна назвати етноцидом. І справді ефективної оборони від страшного лиха немає.
«Аналізуючи наші здобутки на Північноамериканському континенті мусимо з прикрістю ствердити, що вони далеко не співмірні ані з потребами нашого народу в Україні, ані з розвитком американської чи канадійської спільноти взагалі. Отже, ми пасемо задніх. Причиною цього, мабуть, є те, що провідники ось цих більших чи менших організацій (колись сіл та хуторів) у своїй дбайливості про інтереси своєї групи, байдуже: церковно-релігійної чи суспільно-громадської, дуже часто не бачать і не хочуть бачити, що без сильних загальнонаціональних центрів вони себе від таких чи інших «татарських нападів» оборонити не зможуть. Дбаючи про те, щоб долар не вийшов поза їхню групу, творять свої власні економічні гетто і, мабуть, підсвідомо не допускають до створення загальноукраїнських оборонних фортець, якими повинні бути наші загальнонаціональні осередки».
Характерно, що саме він, бізнесмен, а не ті, хто називає себе політиками, мозком нації, одразу ж побачив величезні перспективи, які відкриває для українства Гарвард. До речі, про таку солідну наукову інституцію мріяв свого часу Іван Франко, різко говорячи про «аргументи анальфабетів», тобто тих, хто задовольнявся хуторянським рівнем у справі освіти нашого народу. Бачачи, що в цьому напрямку робиться в основних культурних центрах світу, Франко високо оцінював факт перепрофілювання Товариства ім. Шевченка у Львові з просвітянського на наукове. Він пов'язував сміливі надії на те, що благотворна і принципово важлива справа стане для молоді «духовною стравою, ляже в основу нової, щирої, національної і гуманної освіти. Тільки сею дорогою, переваривши ті наукові здобутки, ми можемо вийти з епохи дилетантства і безплодного політиканства і увійти в епоху дозрілости та практичної політики. А що й повага та пошана у посторонніх не така пуста річ, як се говорять наші мудреці, се не потребує доказу: брак такої пошани і поваги лежав і досі лежить колодою під ногами кожного русина, котрий попробує в якім-небудь огляді виткнути ніс поза тісні межі свого рідного сміття».