Відтоді минуло чимало часу, змінилися різні умови; не могло бути й мови про створення такої авторитетної для світу інституції ні у Львові, ні в Києві, ні в Україні взагалі. Сміливою ідеєю «вийти з епохи дилетантства і безплодного політиканства став Гарвард – широко широко знаний у всьому науковому світі університет, який за образним висловом Петра Яцика, мав слугувати оборонною вежею всього світового українства.
Гарвард був не тільки визначним науковим авторитетом. Ця академічна інституція вже давно стала в світі своєрідним форпостом русофільства (після революції 1917 року туди з Росії приїхала велика група професури, яка почала активно утверджувати імідж «великой и неделимой» імперії, хоч і більшовицької). І ось – зухвала спроба не тільки «виткнути ніс поза тісні межі свого рідного сміття», а й нейтралізувати тамтешніх російських шовіністів.
Але, як відомо, добрих ідей у нашому житті не бракує. Бракує можливостей для їхньої реалізації. Щоб дорогоцінна ідея стала реальністю, потрібні були, звичайно, гроші. Як писали згодом у спогадах учасники кампанії по збиранню коштів для нової інституції, справа попервах виглядала так: «Коли ж проголошено ціль і височину збірки на ФКУ – ГЦУС (Фонд кафедри українознавства і Гарвардського центру українських студій. – М.С.): три мільйони й 800 тисяч – український університетський професор у цій країні в українському щоденнику написав:
«То шкода – такої суми ми ніколи не зберемо…» І то був виклик для людей, які ще не обросли «зеленим (тобто доляровим) салом» так далеко, щоб визнавати у своїй господарці тільки грошові приходи, й «осліпли-поглухли» б на те, що діється в Рідному Краю. То був виклик для людей, які не почувають себе однаковими панами з місцевими людьми тому, що мають такі самі одяги, авта, доми й конта в банках – натомість відчувають сором, що їхній «люд у неволі – край у руїні», а вони нічого не роблять, щоб цей стан змінити».
Один з ентузіастів творення українського Гарварду професор Омелян Пріцак переконував своїх земляків: «У модерному суспільстві наука і техніка займають домінуюче становище. Що краща наука і техніка, то кращі осяги. Але, як відомо, наука і техніка коштують багато грошей, з кожним десятиліттям більше. Тоді як тому кількадесят років вистачило кількадесят тисяч на технічно «досконалий» літак, нині потрібно на те саме мільйонів. Якщо ми хочемо, щоб наука про Україну була на такому рівні, як наука про Францію, Англію, Росію, Америку, то ми мусимо дати тій науці таку саму матеріальну базу. Тут, очевидно, малий літачок не зможе рівнятися з суперсонічним джетом. Отже, ми мусимо за таку науку про Україну платити гроші, і то великі гроші, так само, як за науку про Францію і Англію французи і англійці платять великі мільйони».
Учений наголошував: просвітянський анальфабетизм – випадкові курси українознавства, часто читані випадковими в науці людьми, жодною мірою не зарадять у справі поширення на весь світ справді серйозних, справді аргументованих даних про Україну. Вони тільки творять приємну ілюзію, нібито в цьому розумінні у нас щось діється. Якщо ж говорити про все те відверто, то з усією повагою до аматорів просвітництва і їхніх зусиль можна сказати: то все-таки – не висока наука, не її вищий пілотаж на суперсучасних літаках.
Смілива й зухвала ідея групувала однодумців та їхніх опонентів.
У Торонто зорганізувався спеціальний комітет для збирання коштів, що мали стати матеріальною базою. Хто його міг очолити? Звичайно ж, Петро Яцик. Підсумки акції в Канаді – 140 000 доларів. Сам же Яцик доплюсував до них од себе 340 000. Коментарі, як мовиться в такому випадку, зайві. Його роль у народженні української інституції при Гарвардському університеті важко перебільшити. І знову ж – не тільки як жертводавця, а й організатора, агітатора, оскільки майже на кожному кроці в Канаді довелося долати упередження (нас, мовляв, не обходять американські справи!), нерозуміння (навіщо нам той Гарвард – маємо вдосталь своїх інституцій по світу!) і відвертий бойкот з використанням демагогічних фраз на зразок того, що це буцімто зрада інтересів Канади, що такий центр мав би бути організований не там, а тут.
Отже, вчасна й дорогоцінна ідея перемогла. Гарвард став торжеством реалістичного підходу до українських проблем, раціонального їх вирішення шляхом побудови оборонної вежі (ще раз скористаюся тут образним висловом Яцика).
У виданому вже 1976 року довідникові про науковий заклад читаємо: «Український Гарвард – це наша українська інвестиція, яка, як і кожна інша інвестиція, одного року дає більші приходи, іншого – менші, а часом взагалі не дає. Все це залежить від того, як тою інвестицією будуть господарити сьогодні, завтра… Але при цьому всьому одне є певне, що коли хтось інвестиції не має – той не може очікувати зиску, це той біблійний слуга, що закопав свій талант. Життєва практика доказала, що краще є ризикуючи інвестувати, чим «закопувати талант», щоб і його не втратити… Нам здається, що українська інвестиція в Гарварді – Українському Гарварді – це дуже мінімальне ризико і тому заслуговує на всесторонню піддержку всіх українців. Інвестиція в Гарвардському університеті має подвійний характер: по-перше, гроші, що їх складає громада, зберігаються і відсотки з них фінансуватимуть три катедри та Науково-Дослідчий інститут, які даватимуть найважливіший для української громади відсоток – українських учених; по-друге, наша фундація є запорукою, що Українознавчі Катедри існуватимуть у Гарварді постійно і не будуть об'єктом політичної чи економічної кон'юнктури, як це є з тими студіями, що залежать від урядових фінансових дотацій, т. зв. «грантів». Отже, ця фундація є запорукою стабільности українознавчих студій, а що найважливіше, їх тяглости. Це є власна ставка на власні сили».
Вельми істотна подробиця. На сьогодні вже одинадцять відомих у науковому світі українських професорів посіли місця в університетах Канади. Це дуже важливо для їхнього професійного авторитету: вони підготовлені саме в Гарварді, а не в якійсь там науковій провінції.
Плани, сподівання та пожертви вже почали успішно виправдовувати себе.
Консервативні настанови багатьох людей з української громади в Канаді й звичайнісінькі інтриги не стали непереборною перепоною для торжества такої важливої для світового українства ідеї.
До речі, співробітництво Петра Яцика і Володимира Кубійовича тривало майже три десятиріччя. Бізнесмен допомагав збирати фонди, без яких енциклопедія не могла б з'явитися в світ. Десять років біографії підприємця найбезпосереднішим чином пов'язано з Гарвардом.
Доктор Андрій Сливоцький, спостерігаючи за діяльністю Петра Яцика, звернув увагу на улюблені вислови цього чоловіка, в яких концентруються прикметні риси його світогляду й характеру: «Життя – це творчість», «Труднощі створені, щоб їх переборювати», «До сильних світ належить», «Кожний може віднайти й виплекати в собі силу».
«Ці прислів'я знаходять своє застосування передусім у будівельному підприємстві Петра Яцика, що зазнало феноменального розвитку, – писав А. Сливоцький на сторінках газети «Свобода». – Треба відзначити, що надзвичайно приємно та повчально спостерігати Петра Яцика при роботі. Спостерігаються деякі основні риси – рішучість, наполегливість, терпеливість, ясне бачення цілі та успішний хід до її здійснення. Для молодої української людини цей взірець дії має колосальну виховну вартість тому, що він зосереджує увагу на успіхи, а не на узвичаєній зосередженості на наріканнях на гостру конкуренцію та вболіваннях над утраченою нагодою та успіхом інших. Коли розуміти культуру даної нації широко та правильно, себто як сукупність творчості всіх прошарків суспільства – мистців, фахівців підприємств, – тоді ця підприємницька праця виринає не тільки як великий осяг, але також як значущий та плідний приклад для наслідування».