На жаль, не багато в нас – і там, і тут – таких динамічних і рідкісно мобільних індивідуальностей. Ми бідні не тільки на заможних та щедрих, а й на людей подібних організаторських здібностей. Якщо хтось має хоч частину з них, то здебільшого йде в голу політику й безнадійно тоне в ній, не «опускаючись» до таких дрібних на його амбітну думку справ. А шкода, бо можна успішно сперечатися про те, де більше користі для української ідеї.
Вічний фонд імені Петра Яцика при Альбертському університеті ще не встиг втратити емоційного відтінку новини, як постало нове дітище мецената – Освітня фундація його імені. Він передав на її потреби 3 млн. 800 тисяч доларів.
Той патріотичний жест був продиктований його розумінням свого обов'язку перед рідним народом. Яцик добре знав, як послідовно нищиться в Україні все українське, як «несподівано» спалахували там бібліотеки, як далеко від людських очей, у спецфонди, ховалися книги відповідного характеру, як з нашої свідомості стирали й саму пам'ять про те, що ми – українці, впродовж десятиліть переконуючи: «Склалася нова історична спільність – єдиний радянський народ». В жорстокому імперському котлі переплавлялися народи і культури, щоб стати отим національно безбарвним політичним бульйоном – «радянським народом».
Треба було рятувати Україну тут, на еміграції. Всіма можливими способами. Тоді ніхто навіть уявити не міг, що скоро ми станемо незалежною державою. Вірний своєму принципові «Не нарікати, а – діяти», меценат вирішив не розпорошувати зусиль, а діяти глобально.
Довго йшов Петро Яцик до цієї ідеї. Прагнув зробити щось справді конкретне, справді ефективне для України на тривалий час. В Україні ніколи не було ніякої інформації про те, що можна навчатися в закордонних університетах на кошти тих же університетів або якихось їхніх фундацій. Щодо цього у нас панувала цілковита інформаційна блокада.
Але самого бажання їхати вчитися за кордон замало. Треба засвідчити свою готовність бути в цьому відношенні на рівні світових вимог. Отже, постає необхідність:
1) мати змогу здати міжнародні іспити з англійської мови в Києві; раніше це можна було зробити тільки в Москві, що значно ускладнювало українцям можливість потрапити на навчання за кордон; виникла потреба зорганізувати все те в Києві; 2) щоб студенти, які успішно витримали екзамени, подавались за обраними спеціальностями до університетів західного світу з доказом їхніх попередніх наукових осягів; якщо той рівень справді відповідає вимогам наукової інституції, то кожний університет знайде фонди для їх навчання (щоб колись похвалитися: цей геній навчався в нас!).
З метою поширення необхідної для того інформації фундація Петра Яцика видала довідник усіх західних наукових закладів й організувала проходження іспитів претендентів на навчання за кордоном при Київському державному університеті. Взяла вона також на себе оплату екзаменів.
«Маємо задоволення з того, що за 1992 – 1993 роки понад вісімдесят студентів скористалося з цієї програми і навчається в закордонних університетах, кошти яких складають близько мільйона доларів», – лаконічно повідомив Петро Яцик. І додав: «Українцям треба нарешті користатися зі світових привілеїв. А щоб те осягнути, необхідно більше про світ вивчати і взагалі – знати його…»
Як ми нещодавно відкрили, наука й освіта на Заході – аж вельми дорогі. Тому вони українцям просто не по кишені. Але є в системі освіти багатьох західних країн рятівні привілеї. Вперше зачувши про них, Яцик, як чоловік практичний, одразу ж усім тим активно зацікавився, з'ясував цінні подробиці і збагнув: ось нам шлях до здобуття знань за мінімальних затрат коштів. А якщо до справи взявся він, вона дасть реальний ефект. І це ще раз потвердив увесь подальший розвиток подій.
У жовтні 1991 року за допомогою фундації почали діяти українознавчі студії при Лондонському університеті, що стало важливою подією не тільки в біографії світового українства, а й для майбутнього Української держави, оскільки також сприятиме вихованню її наукової еліти. Зрештою, Український лекторій Петра Яцика при Школі Славістики та Східноєвропейських студій у Лондонському університеті значно активізує поширення знань про Україну в сучасному світі.
У червні 1992 року газета «Новий шлях» умістила інформацію адміністратора Освітньої фундації ім. Петра Яцика, в якій повідомлялося: в Лондоні відкрито два нових курси лекцій – «Україна з 1848 року» і «Криза та реформа в Україні» (про розвиток подій 1985 – 1991 рр.).
Наступним кроком фундації планується «перетворення Українського відділення в Катедру Українських студій… Така катедра буде відповідальна за висвітлення гуманітарних та соціологічних курсів, якщо вони стосуються теми України у викладах, дослідженнях, наукових конференціях, семінарах та публікаціях. Одне слово, вона повинна буде робити для України те, що Школа у своїй ділянці вже давно робить для інших країн. Важливою для цієї програми є співпраця з двома іншими навчальними закладами Англії – Політехнікою Північного Лондона й Бірмінгемським Центром Росії та Східної Європи. Така кооперація зробить вивчення української мови доступним для більшої кількості людей. Обговорюється можливість організації літніх курсів для вчителів з українських громадських шкіл Англії. Розробляються різні можливості надання стипендій на вивчення української мови…»
ПЕТРО ЯЦИК:
Все почалося з того, що, коли я збагнув, який убогий професійний рівень має більшість господарських керівників України, я спробував організувати в Торонто школу для виховання керівників підприємств. Ми вирішили розписати листи всьому західному світові, до всіх фундацій, до всіх наукових установ – хто може прийняти на студії людей з України.
На Заході вже є програми освітньої допомоги для відсталих країн. Радянський Союз два роки тому не визнав, що він є відсталий, і для нього не було місця в тих студіях.
На наші листи дали позитивну відповідь понад 500 установ. Вони погодилися прийняти українців. Отже, цей довідник ми видали для того, щоб люди в Україні орієнтувалися. Але тут знову виникла проблема. Як мені стало відомо, розповсюдження того довідника в Україні є дуже проблематичним. Кожен вхопить собі і сховає, щоб про те не довідався хтось інший. Часто люди за своєю психологією – надто радянські – хотіли б потрапити на студії лише для того, щоб у цей час не працювати. Тут наші інтереси не збігаються.
Отже, студії в Англії. Від Лондонського університету звернулися до університету в Альберті – чи не започаткували б ми їм українознавчі студії. Англія все-таки хоч до деякої міри і втратила політичну вагу, однак залишається одним із світових центрів. І коли, скажімо, прем'єр-міністр їде до Москви чи до Києва, бере з собою тисячу підприємців, то, безперечно, всі вони хотіли б мати хоч якісь відомості про Україну тому й забажали створити українознавчі студії. Є домовленість, що ми фінансуватимемо їх три роки, а потім університет візьме їх на своє утримання. Керівником лекторату ім. Петра Яцика обрано доктора Марка Бойцуна.
Тоді, до речі, в Лондонському університеті відбувалася наукова конференція «Україна і безпека Європи». На обидві імпрези запросили й мене з донькою Надею.
(Цікава деталь. Українці Англії вважали цей університет українофобською установою і майже бойкотували його. Подібні конференції звичайно оплачуються тут по 50 фунтів стерлінгів. Знаючи задерикуватість українців із лондонської громади навіть у дрібничках, цього разу університет виставив ціну 100 фунтів стерлінгів і в такий спосіб відсік українців од конференції. По 50 ще кожний знайшов би, а по 100 – вже забагато).