Це – одне з концептуальних Яцикових положень. Аналізуючи історію появи українців у Канаді (та, зрештою, і в інших країнах американського континенту), він побачив, що наші краяни найменш за все думали про науку й просвіту, бо впродовж перших десятиліть свого побутування там не мали для цього ніякої змоги. Вони освоювали прерії, обживали й окультурювали місця, в яких до них рідко ступала людська нога. Багато з них анітрохи не піклувалися й про навчання дітей та внуків. А тому й помітно відстали в цьому розумінні проти англійців, французів, німців. Так і створилася прикра дистанція. А дехто й сьогодні живе за такою теорією: «Наші діди й батьки нормально прожили тут без будь-якої науки-проживемо так само й ми, й наші діти проживуть». Як відомо, консервативності українцям не позичати. Саме з такими настановами послідовно бореться Петро Яцик. Нехіть до освіти його обурює не менше, аніж гра у велику освіченість.
І як тут не вигукнути Шевченковими словами:
Якби ви вчились так,як треба,
То й мудрость би була своя.
Ато залізете на небо:
«І ми не ми,і я не я,
І все те бачив,і все знаю,
Нема ні пекла,ані раю,
Немає й Бога,тілько я!…»
Мій добрий приятель Олександр Харченко його запитав:
– Маєте таке навантаження… Чи не хотілося б вам відпочити? Ви вже стільки зробили…
Яцик аж спалахнув:
– Відпочинок, спокій – це смерть! Типово українська мрія: розлягтися на травичці в холодочку й нічого не робити! Як ви можете таке казати, Харченко? Я був про вас доброї думки…
Розгублений Олександр почувався дуже ніяково, хоча ніякого морального злочину не скоїв. А Яцик уже спокійнішим тоном пояснював:
– Хочу заробити ще багато. Звичайно, не для себе. Мені давно досить. Для справи. Для тієї ж науки…
А мені подумалося: як часто ми буваємо різко несправедливими в ставленні до своїх сучасників. Згадалася чиясь заздрісна фраза про Яцика: «Шукає собі популярності!» Усе правильно – невдахи завжди ладні такі речі вульгаризувати й паплюжити. Ліліпути втішаються тим, що можуть бодай погане слово сказати про гуліверів.
А ще подумалося, що колись нарешті ми осягнемо весь розмах Яцикових діянь і звершень і поставимо його ім'я в українській історії на почесному місці поряд з іменами найвидатніших наших меценатів – Чикаленка, Симиренків, Ханенків. І скажемо: «Дякувати долі, що є в нас Петро Яцик».
Генеральний секретар Світового Конгресу Вільних Українців Василь Верига:
«На жаль, Петро Яцик є якщо не єдиним, то одним із небагатьох, хто так віддано й жертовно ставиться до потреб української спільноти. Він ділиться з нею своїми зисками з переконанням, що патріотизм без жертви – це порожній звук і тільки пожертва на різні українські культурні потреби, а зокрема на наукові цілі, – це довготривала пожертва, це інвестиція для української спільноти».
З інтерв'ю для канадського журналу «Нью Перспектівс».
– Ви також, на відміну від багатьох українських успішних професіоналів, щедро жертвуєте на наші громадські справи. Чому дали гроші для стількох науково-освітніх інституцій?
– Бо ніхто не вірить, наскільки ми відстали від західного світу. Існує пекуча потреба піднести мій бідний народ на вищий західний рівень. Тому я присвятив стільки часу й грошей на освіту.
Особливо на освіту. Багато людей допомагають мистецтву й літературі. Я ж вірю, що ми маємо забезпечити нашу культуру, створити щось солідне, а не лиш зберігати архіви. Ми збережемо їх краще, якщо створимо умови вживати їх і творити на їх основі нове. Самі ж архіви є мертві, як Ленін у мавзолеї…
Я думаю, що на нижчому рівні наше організаційне життя дуже сильне. Але коли мова про вищий рівень, особливо в світі, в академічному світі, то нас знають у Канаді менше, ніж канадійських ескімосів. Чому? Бо ми не писали про себе досить чужими мовами. Ми вважаємо, що нас не люблять. Ні, нас просто не знають на вищому рівні.
І саме тому я вирішив присвятити стільки часу та грошей інституціям вищої освіти.
Конфуцієві належать такі слова: «Краще засвітити свічку, аніж увесь час нарікати на темряву». Яцик постійно нарікає на темряву, щоб інші зрозуміли. І Яцик засвічує свічку, щоб інші те наслідували.
Коли цю книгу вже було закінчено, в газеті «Вісті з України» з'явився лист, який видався мені найкращою логічною крапкою для розповіді про Петра Яцика.
Лист до редакції написала його племінниця, що завершувала навчання в Канаді.
«У цей важливий для будівництва України час ніщо не є таке важливе, як виховання висококваліфікованої, кмітливої генерації українців. Наша батьківщина має величезні природні можливості, але, на жаль, 70 років комуністичної влади майже повністю винищили підприємницький дух у нашому народі. Люди навчилися лише одного: дай!
Скільки з моїх співвітчизників приїздить до своїх родичів до Америки чи Канади і зразу ж кажуть: «Хочу це! Купіть це! Дайте, бо у вас є!» Чи не знайомі вам такі фрази?! Родичі думають, що, купивши всяке добро в тутешніх магазинах, зроблять своїм племінникам, внукам та іншим родичам велику користь. От і їдуть ці молоді та немолоді люди в Україну з валізами, повними подарунків на кілька тисяч доларів.
Чи думали ви коли-небудь, яка користь з ваших витрат? Ну, одягне ваш родич нову модну шкіряну куртку, купить нове авто… Але розумом, душею залишиться таким же, як і був до Канади: ані мудрішим, ані багатшим. А за кілька років, як зносяться обнови, знову проситиметься до Канади (на закупи). Що ж, немає нічого злого в тому, що ваші рідні в Україні будуть жити краще, ніж інші. Але… Є у східних народів прислів'я: «Як хочеш, щоб твій син мав на вечерю рибу, то не дай її йому, а краще навчи, як її ловити, щоб завжди міг мати її на своєму столі». Мабуть, цією мудрістю користувався мій стрийко, коли запросив мене до Канади не на відвідини, а на навчання.
Повірте, у моєму житті не було нічого дорожчого, ніж ці два роки університету та недоспані ночі перед іспитами, досягнутий диплом. Мої друзі в Україні сміялися: «От не мудра, тратить такі шалені гроші на освіту, а могла би стільки обновок купити, на все життя би стало».
З послом Канади в Україні Д. Шрейзером.
Я завжди мріяла навчитися працювати так, щоб заробити на все, що мають інші, і ніколи не просити. Певна, що саме освіта в канадському університеті розширила мій світогляд, додала ідей та натхнення працювати. Десятого червня я буду однією з тих щасливих, які одягнуть убрання випускника Торонтського університету й отримають диплом. Земний уклін моїй родині, яка «навчила мене ловити рибу, а не дала готової». Мрію лише, щоб більше людей навчилося західного способу мислення, щоб мені було легше з ними будувати мою Україну…
Об'єднаймося для того, щоб дати іншим багатство розуму.
Оксана Яцик».
Коментарі тут, певно, зайві. Зміст листа говорить сам за себе.
Не випадково Петро Яцик любить повторювати фразу: «Я сію зерно, зерно росте…» Росте.
Улітку 1993 року у Вінніпезі відбувалася наукова конференція українських бізнесменів і професіоналів. Яцик готувався до неї, бо мав виступити з доповіддю.
Звичайно ж, для нього не Існувало проблеми, що сказати, оскільки за ним – багатолітня успішна практика, а отже неповторний індивідуальний досвід. Проблема була тільки в тому, щоб економно викласти свою концепцію, не виходячи за рамки регламенту. Тому довелося потратити час, шукаючи точних формулювань, щоб у них «словам було тісно, а думкам просторо».
Яцикова доповідь викликала велике зацікавлення і серед його колег, і серед учасників конференції з України. Адже він не спокусився можливістю проголосити коментар до своєї підприємницької біографії (що, звичайно, теж було б цікаво й повчально), а натомість узявся оголити ті проблеми, які мають сьогодні для молодої держави чи не першорядне значення.