На той час я вже прочитав у київських газетах кілька Яцикових статей та інтерв'ю. Вони не могли не звернути на себе увагу винятковою прагматичністю і парадоксальністю суджень поміж хаосу патріотичної риторики про покликання нації і розбудову держави. Тоді в моді були трохи інший тон, інша фразеологія, які вихлюпнулися на газетні шпальти з велелюдних мітингових майданів, а тому Яцикові думки, його підкреслена антиромантичність, нещадна іронія з так званого безголового патріотизму (його вислів) були не тільки не суголосними усним і писаним словам, а й видавалися мало не єретичними. Звичайно ж, мені хотілося познайомитися з цим чоловіком, порозпитувати його, яке майбутнє України він бачить і що, на його гадку, треба робити для виходу з тієї економічної кризи, яка тоді вже почала тотально душити нас. На той час потроху вичахала ейфорія з приводу здобуття Україною незалежності; вже бачилося, як блискавично Україна розкрадається, «прихватизується», розпродується за безцінь за кордон, а ще прийшло гірке усвідомлення, що перманентно розсварені між собою лідери національно-демократичного табору і не володіють ситуацією, і не мають сил узяти владу, а якби й узяли її, то не знали б, що з нею робити. Зрештою, «ходіння у владу» деяких кандидатів у національні герої скінчилося дуже плачевно – вони блискуче продемонстрували, що цілковито безсилі під вагою отих рутинних обов'язків, які неодмінно супроводжують будь-який рівень влади, або що вони просто не люблять – і не привчені! – працювати. Закликати маси до національного сумління набагато легше, аніж самому робити щось конкретне. Згодом про все це я почув від пана Яцика у винятково експресивних висловах. Він знав, що говорить, оскільки був добре знайомий чи не зі всіма головними дійовими особами українського політикуму.
Нарешті доля нас звела – і ми з Харченком у Яциковому домі.
Саме завдяки тій зустрічі і з'явилася згодом книжка «Українець, який відмовився бути бідним», а також народилася Ліга українських меценатів.
Але – про все по порядку.
За кілька днів по гостині в Яциковому домі він обізвався до мене в готель по телефону:
– Чи ви були на Ніагарі?
Я відповів, що був улітку, мене Харченко туди возив.
– А тепер я вам пропоную поїхати взимку. Зі мною.
– Дуже радо.
– Завтра вранці за вами приїду.
І ось наступного ранку їдемо до Ніагарського водоспаду.
Яцик розповідає, що хоче написати книжку спогадів. Наголошує кілька разів, що не для самовозвеличення вона задумана, а для того, щоб зорієнтувати молодого читача (а саме йому вона адресуватиметься); для читача, який в Україні буквально сп'янів од вседозволеності в усьому; розбійництво й ошуканство стали синонімами бізнесу; хтозна-звідки зродилася плеяда людей, які зробили своєю професією український патріотизм і вимагають од діаспори непомірної плати за нього; а головне лихо – українські плачі й нарікання на весь світ: нас, мов лялечки, ніхто не любить і не жаліє, а в нас же така доля! така історія! така культура!
Яцик наголошував: хочу сказати молоді деякі гіркі, але необхідні для орієнтації в житті істини на взірець того, що в світі ніхто нікого не любить за гірку долю, історію чи культуру, світ живе інтересами, і в ньому завперш шанують сильного й рахуються саме з ним. Яцик прагнув, щоб молодь в Україні якнайшвидше позбулася прекрасних, але глибоко наївних ілюзій і готувалася до нормального життя в реальному світі. У тому світі, де щоденно треба підтверджувати своє право на місце під сонцем і де ніколи нікого не можна розжалобити розповідями про те, що твої страждання дають тобі чи твоєму народові якісь більші права за інших, чи про те, що минулі заслуги твого народу перед людством дадуть йому якісь блага.
Про все це ми й писали книгу. Я кажу «ми писали», бо це справді була робота вдвох. Яцик сказав: «Якщо вам треба описати мене, то описуйте, як вважаєте за потрібне, – хоч і горшком називайте. А от мої думки про українську ментальність, про етику бізнесу і про мотиви благодійництва висловлюйте так, як я кажу…» Записавши на диктофон його черговий монолог на запропоновану мною тему, я після розшифрування віддавав йому. Він по кілька разів перечитував текст і вносив правки. До речі, вже після перших моїх інтерв'ю ми відмовилися від написання книги мемуарів. Коли
Герой та автор. Осінь 1998р.
я сказав панові Яцику, що йому треба говорити про його успіхи в бізнесі й розповісти про всі благодійні пожертви, він розгублено мовив: «То це вже я хвалитимуся собою?!» Отоді, за спільною згодою, ми вирішили, що це буде моя авторська книжка, в якій я за кожної нагоди надаватиму йому слово для монологів у принципово для нього важливих темах. Коли того зимового сліпучо сонячного дня ми з Яциком обговорювали біля Ніагарського водоспаду майбутню нашу книгу, ми згадували імена Василя Симиренка і Євгена Чикаленка, говорили про співпрацю великих меценатів, котрі зуміли не розсваритися між собою, як це часто буває в нас, українців, а в добрій вірі й добрій згоді кооперувалися для справді історичних українських справ. Отоді Яцик уперше й сказав: от узяти б нині та й створити спілку тих, хто дає великі пожертви на національні справи, – гуртом можна зробити набагато більше, та й актуальний позитивний приклад подали б нашій людності, як працювати гуртом, громадою. Це було зерно ідеї, з якої згодом і народилося ще одне Яцикове дітище – Ліга українських меценатів. Дві ідеї зродилися і проростали разом.
Я відлітав з Канади з думкою про майбутню книгу.
Я згадував такі книги, як «Моє життя і погляди» Генрі Форда та кілька книг Карнегі, і побоювався їхнього відлуння впливу на мою майбутню працю про Яцика. А ще думалося, що українські автори не писали нічого подібного про українських людей. Може, тому що в нас таких успішних людей, як Петро Яцик, було менш ніж небагато. Наші писання головним чином зводилися до апології люмпена, класової ненависті до багатих й усяких викриттів «лицарів гроша». (Вже коли через сім років після «Українця, який відмовився бути бідним» з'явилася друком моя книжка «Українські меценати», мій колега, до того ж ще й народний депутат, побачивши її, роздратовано пообіцяв: а я напишу альтернативну книжку під назвою «Українські жебраки», на що я змушений був йому відповісти: тут ти не оригінальний, таких книг у нас написано вже сотні).
Я геть далекий од наміру писати автокоментар до своєї книги, однак деякі моменти повинен заак-центувати, оскільки вони прояснюють важливі грані Яцикових поглядів, а також його характеру. Отож, маючи від нього цілковиту свободу писати, що я бачу і як вважаю за потрібне («Я у ваших літературних тонкощах не знаюся, щоб чогось від вас вимагати», -кілька разів повторював Яцик), я все ж мав відобразити в книжці кілька категорично важливих, на думку Яцика, моментів. Перший із них – український «колгосп» у Канаді – колективне підприємство вісімнадцяти власників, причини його розпаду і Яцикові резони в конфлікті зі співвласниками будівельної фірми. Той сюжет, на жаль, актуальний для українського життя й діяння у різні часи (в еміграції і тут) і в різних умовах. Невміння й небажання кооперуватися, нетерпимість до думки іншого, нерозуміння пріоритетів, а також анархічний розгул амбіцій – як до болю знайоме це всім нам (тут і причина клонування партій, і пояснення взаємоворожнечі національних лідерів та відсутності бодай одного велетенського колективного українського підприємства в діаспорі, і ще багато-багато чого). Все це я докладно виписав у книжці, однак, на Яцикову думку, той сюжет прозвучав усе ж трохи приглушено. Ми домовилися, що в новому виданні чи в перекладі
В «Кастелярі» у Володимира Кашицького. Львів, 1998 р.
«Українця…» на російську значно увиразнимо згадуваний сюжетний мотив.
Другий момент, на якому Яцик енергійно педалював: розмитість шкали цінностей в очах українців. Подивіться, казав він, перший-ліпший українець повчатиме вас, що культура – це музика, танці, живопис, книги, кіно, але чомусь жоден із них не заїкнеться, що культура – це й стан могил предків, й автобусні зупинки, й громадські туалети, й рівень стосунків у магазинах чи канцеляріях та ін. Говорячи про це, Яцик торкався такого складного й дражливого питання, як національна ментальність українців. І при цьому закликав собі в спільники на той час ще малознаного в Україні В'ячеслава Липинського (тоді в нас ще не було видано ні його «Листів до братів хліборобів», ні «України на переломі», ні «Релігії і церкви в житті України»), Окремі з тих міркувань Яцика та Липинського про анархічність української натури, про невміння й небажання українців пошанувати авторитет, про святу переконаність у тому, що вони – найрозумніші в світі й т. ін., видалися деяким суперпатріотичним читачам аж надто єретичними й наклепницькими на нас, і такі читачі вельми розлютилися і на героя, й на автора.