(Одна екзальтована пані з Торонто, котра узурпувала собі право бути єдиним у світі еталоном українського патріотизму, влетівши на крилах благородного обурення до кабінету голови спілки письменників, Юрія Мушкетика категорично зажадала вилучити «Українця, який відмовився бути бідним» із усіх бібліотек і книгарень, а горопашному авторові пані вимагала заборони писати такого характеру книги чи й узагалі – викинути його за відсутність патріотизму зі Спілки. Слава Богу, що поряд із такими звинувачувачами книги з'явилися й послідовні її адвокати).
Яцик постійно повторював, що українці – справді винятково талановиті до мистецтв, але й винятково байдужі до підприємництва; вони чванькувато, зверхньо, бува, саркастично ставляться до світу людей бізнесу і фінансів, затавровують їх як лицарів наживи й аморальних та бездуховних індивідів. Це – одна з причин того, що ми не маємо і, схоже, ще не скоро матимемо поміж себе Рокфеллерів, Фордів, Морганів, Ротшільдів, Карнегі, Даймлерів, Бенців, Соросів, які, може, й не є найкращими людьми на планеті, але – незаперечно! – є тими, з ким рахуються уряди, та навіть і держави. Він наполягав, що в Україні зовсім немає традицій виховання людей ділової культури. Наша майбутня книга, повторював він, доки ми писали «Українця…», повинна загострити увагу читача на особливостях саме цієї культури, прищепити смак до неї.
Яцикові сентенції відразу ж увійшли в «цитатофонд» журналістів. Тоді мені вперше, пригадую, подумалося, що нам за всю історію ніколи не бракувало поетів, вояків, романтичних і відважних людей. Але постійно бракувало нам індивідів заземлено прагматичних, здатних, скажімо, перефразовуючи відомі слова, бухгалтерією перевірити правильність прекрасних гасел; на сцені української історії було немало, мовлячи словами В'ячеслава Липинського, «романтичної гасконади», але геть замало голого політичного професіоналізму людей холодного розуму, тих, які вміють жити калькуляцією, а не імпровізацією. До речі, Яцик постійно іронізував, а бувало навіть і різко глузував з того, як стрімко стартували у владні структури деякі майстри пера, щоб там натхненно розписатися у власній безпорадності. Він завжди стояв за високий професіоналізм. Професіоналізм виростав у нього в категорію майже етичну. Людина, яка, не маючи належних професійних даних, узурпувала те чи те крісло, в його оцінках була або безпросвітно дурною, або безсоромно безсовісною. Виносячи такі присуди, Яцик не вдавався до дипломатичної мови, а завжди називав речі своїми іменами. Коли хтось із нас обережно йому зауважував: от, мовляв, занадто прямо ви сказали тому дурневі, що він дурень, Яцик відповідав: «Я не президент країни і не міністр закордонних справ – можу дозволити собі бути чесним у висловах».
Не можна сказати, що такий стиль життєвої поведінки, а також відвертість і різкість характеристик додавали йому приятелів. Яцикового язика побоювалися, а дехто його за це й недолюблював.
Окрім легіону заздрісників, яким не давали ні сну, ні спокою Яцикові мільйони та Яцикова популярність в Україні, було і є чимало людей, які завжди зловороже ставляться до тих, кому щастить у житті, будучи свято переконаними, що їм пощастило саме за кошт тих, кому не пощастило, тобто – за їхній. В уявленні таких життєвих аутсайдерів щастя – це щось на зразок ковдри, якої на всіх не вистачає, а тому, якщо один натягує її
У Павла Загребельного в Кончі-Озерній. М. Слабошпицький,
Е. Загребельна, М. Загребельний, Д. Байдужа, П. Яцик, П. Загребельний. Серпень 1999 р.
на себе, то вона сповзає з його сусіда.Цих індивідів ніколи не переконаєш, що в світі людей є просто переможці вже від народження і є переможені уже від народження. Яцик любив повторювати таку гіпотезу-притчу. Якби на безлюдний острів висадити групу хлопчаків з однаковим життєвим досвідом, однаковою освітою, дати їм абсолютно однакові стартові умови, то через певний період вони поділилися б на багатих і бідних, на переможців і переможених, на лідерів і аутсайдерів. Там з'явилися б свої лицарі й інтригани, роботоголіки й нероби, правдолюби й брехуни, прихильники тверезості й п'яниці, моралізатори й розпусники – одне слово, це стало б звичайним суспільством у мініатюрі. Так завжди було, так є, так буде за всіх політичних режимів і формацій. І є на те, окрім зовнішніх причин, причини внутрішні, приховані далеко від очей і звичайної логіки; і тих внутрішніх причин завжди набагато більше.
Яцикові заздрили й намагалися в усьому йому опонувати не тільки ті, з кого він поіронізував чи кому відмовився дати гроші, а й ті, хто формально ніби й не мав для цього ніяких підстав. І тут перед вели завперш непримиренні заздрісники, свято переконані, що в Яцика – несправедливо! – не тільки грошей більше, а й трава в подвір'ї зеленіша і, взагалі, що до нього – теж категорично несправедливо! – доля в сто разів прихильніша, йому, бачте, й сонце яскравіше світить. Як у нас люблять казати: «Багатому й чорт дітей колише». Мені здається, якби на планеті було менше заздрісників, то справді було б не тільки менше державних заколотів, переворотів, а й навіть випадків канібальства серед папуасів Нової Гвінеї. Прикро, що всю цю заздрісну маячню доводилося чути не тільки від вузьколобих бовдурів чи безнадійних комплексантів, а подеколи навіть від тих, на кого ніколи не подумав би, що вони здатні на таке. То один із поетів-нарцисів обурено мені вичитував: бач, Яцик – сміє! – його не визнавати й не фінансувати його політично-літературні екзерсиси. То лідер однієї з партій гнівався: цей Яцик не хоче ділитися своїми мільйонами з видатними (і не менше!) політиками нашого часу. То доцент одного з навчальних закладів столиці, охоплений полум'ям обурення, вигукував: «Яцик відмовився дати гроші на розроблену ним програму наукових дослідів…» Тут же скажу: Яцик з першого погляду або приймав, або категорично не приймав людину. Він покладався здебільшого на своє її відчуття. Інколи помилявся, але частіше оцінював правильно.
Нищівно саркастичний у характеристиках лайдакуватих, пустодзвонних, самозакоханих, хвалькуватих, зарозумілих, чванькуватих, він просто безоглядно захоплювався сильними й розумними особистостями, які потвердили свою силу й розум успіхом. Прочитавши мою статтю про Володимира Кравченка із села Матусів на Черкащині, він захотів з ним познайомитися. Нетиповий голова колгоспу, який, замість стогнати на руїнах сучасного села, господарював як ніхто успішно, вирощуючи елітні породи коней (профіль його господарства передбачав тільки зерно, м'ясо й молоко); Кравченко продавав коней до Італії та Німеччини й мав валюту. Здавалося, в нього є все: пасіки, ставки, які кишать рибою, екзотичні буйволи… Кравченко допомагав видавати книги, доточував пенсіонерам пенсії, був одним з найпопулярніших серед людей Черкащини. Коли представник президента України в області Ястреб задумав
Щойно бізнесмен і меценат дав інтерв'ю в редакції' «Галицьких контрактів». М. Слабошпицький, кореспондент «Галицьких контрактів» Л. Москаленко, С. Короненко, головний редактор «Галицьких контрактів» С. Тихий, Д. Байдужа, П. Яцик. 1999 р.
покарати Кравченка за непокірливість перед владою й приїхав з цією місією у супроводі бюрократичного почту до Матусова, то його чекало непередбачене.