Минає сорок днів після того, як не стало Петра Яцика, і виконавчий директор його фундації Тарас Карп'юк повідомляє мені електронною поштою: «Померла Тетяна Симиренко. Родина покійної звернулася до всіх, хто був на похороні, із закликом, щоб вони замість квітів на її могилу складали пожертви на конкурс української мови імені Петра Яцика в Україні…»
До речі, після звістки про Яцикову смерть в Україні звідусюд поповзли чутки про те, що тепер конкурсу з української мови, звичайно ж, не буде. Одні твердили це з жалем, інші з радістю (на жаль, є й такі, і їх чимало). Усі добре знали, хто забезпечив фінансові можливості для проведення мовного марафону і без кого його подальший сценарій стає справою доволі проблематичною. До виконавчої дирекції Ліги телефонували розгублені вчителі: «Як тепер буде? Що вони повинні казати учням про конкурс?»
І вже тоді члени Ліги вирішили: конкурс відбудеться неодмінно. І тепер він носитиме ім'я Петра Яцика. Міністерство освіти і науки України відразу ж прийняло уточнення до назви мовного марафону й видало про те відповідний наказ.
Мені згадуються установчі збори Ліги влітку 1995 року. Перед тим ми довго дебатували, хто ж, окрім Яцика, може стати засновником добродійної організації. Врешті, на ті збори було запрошено Володимира Кравченка, Андрія Тавпаша, Івана Кікту, Галину Підопригору, Ераста Гуцуляка з Торонто. Окрім них, був ще колишній президент Світового конгресу українців Юрій Шимко, який представляв тут свого приятеля Юрія Ємця, що не зміг прибути до Києва. Була гаряча дискусія при кожному пункті статуту, який складали тут же. Отоді мені подумалося, що, хоч ми й усі українці, хоч усі говоримо українською, однак часто нам потрібен перекладач.
Яцик, Гуцуляк, Шимко, кілька десятиліть живучи в західному світі, глибоко засвоїли норми тамтешнього життя й суспільної поведінки. За нами ж – досвід існування в іншому суспільстві, а тому нам бувало справді важко порозумітися навіть у дрібницях. Речі, які здаються нам зовсім неістотними, можуть видаватися принципово важливими для них, і навпаки. А головне - і це незаперечно! – вони значно охочіше тримають слово й, на противагу нам, відповідають за свої обіцянки. І саме ЯЦИК - у цьому найкращий приклад.
Дискутували тоді й з приводу назви Організації.
Присутній на зборах (у ролі запрошеного гостя) Богдан Горинь запропонував: «Хай називається Ліга українських меценатів. Непогано звучить абревіатура - ЛУМ». На тому й порішили. Яцика одноголосно обрали президентом Ліги. Це було таки його дітище.
У діаспорі дехто із захопленням, а дехто з іронією представляв Лігу як клуб українських мільйонерів. Яцик на це дуже дратувався. Він неодноразово повторював, що у Лізі зібралися люди справді респектабельні, отже, й небідні. Але не мільйони їх сюди привели. А тому називати це клубом мільйонерів – дурний снобізм. їх спільнить передовсім те, що вони ведуть благодійну діяльність. Те, що на заході називається філантропією. Там подібних організацій – сотні. Вони – показник загалом благополучного суспільства. Колись і в Україні їх стане рясно. Ліга ж ставить собі за мету підтримувати завперш освіту і водночас подавати моральний приклад багатим людям, яких уже немало з'явилося в нашій державі. Рано чи пізно вони зрозуміють, що бути благодійниками до всього ще й престижно. Це добре знають на Заході.
Характерна для Яцика деталь. Чотири роки тому на зборах Ліги він сказав, що йому, мовляв, подобається бути президентом організації, яка творить добро, але пора й совість мати, бо так можна перетворитися на монарха, що обіймає трон до останніх днів життя. Нагадав, що жоден із керівників Радянського Союзу не міг піти вчасно і їх або викидали переворотом, як Хрущова, або ж вони вмирали на троні, як Сталін, Брежнєв, Черненко, Андропов. Яцик наполіг: він складає повноваження й пропонує обрати президентом Володимира Загорія. Загорій відмовлявся, пропонував Яцикові ще якийсь час побути на чолі організації, але той стояв на своєму, наголошуючи, що на ньому, як на представникові західного світу, лежить обов'язок особисто подавати приклад справжньої демократії. Він не раз різко говорив про численні діаспорні політичні і культурницькі організації, де керівники на десятиліття узурпували свої пости й ніяк не хочуть поступитися молодшим, і саме це спричинило той не дуже веселий факт, що в усіх тих організаціях так мало молоді; там в основному літні люди.
У канцелярії його фірми були тільки молоді обличчя. Він розповідав мені про кращих своїх працівників, пишався тим, що кількох із них виростив «з нуля».
Вони прийшли до нього на роботу зовсім зеленими юнаками (українці, чиї родини приїхали до Канади з Польщі). Ці хлопці ще були геть ніким, коли потрапили до Яцика в руки. За кілька років вони стали першокласними менеджерами. Яцик платив їм немалі гроші, щоб вони не перейшли до іншої фірми.
Якщо вже мова зайшла про оплату праці, то не можу не наголосити, що Яцик постійно стверджував: низько-оплачуваний, але висококваліфікований працівник може захворіти на почуття неповноцінності, меншовартості. Висока плата високому професіоналові – то не тільки акт справедливості, не тільки забезпечення йому можливостей людського існування, а й суто психологічне підтвердження його професійної повноцінності.
Пригадую, як, зібравшися на каву в ресторані Бориса Вжесневського в Торонто, засперечалися: чи справедливо це, що, скажімо, хокеїстові Гретцкі, футболістові Платіні платять такі величезні гроші, а робітник найвищої кваліфікації мусить працювати цілими місяцями, аби одержати суму, яка легко падає до кишені тієї чи тієї зірки. Яцик довго не втручався в суперечку, уважно вислуховуючи кожного. Це була характерна особливість: у колективній розмові він майже завжди попервах довго мовчав, дехто, було, аж починав підозріло на нього поглядати. Я певен, що в нього вже була своя думка, але він знову й знову перевіряв її логікою інших. А під час тої суперечки його запитали, скільки будинків треба побудувати, щоб заробити мільйон. Зіркам же так важко трудитися не треба – їм усе дається задарма!
Яцик категорично заперечив: невже ви не розумієте, що в усьому світі платять неймовірно великі гроші за високий професіоналізм і за гучне ім'я; за те, що людина в своїй діяльності є найбільшим авторитетом.
Яцик тоді погодився, що зірка може вже перебувати на нижчому рівні, що вона, може, вже й не здатна повторити свої високі результати. Але раніше вона саме доланням спортивних, мистецьких чи політичних вершин, недосяжних для інших, зробила собі ім'я. «А зірки коштують дуже дорого, бо вони – на небі, а ми, звичайні, грішні люди – на грішній землі, – закінчив він зі сміхом. – Ми так не любимо зірок, бо ми їм заздримо». Хоч він особисто, звичайно ж, не заздрив. Кожен професіонал у будь-якій галузі людської діяльності неодмінно викликав у нього повагу.
Він і сам був яскравим зразком професійно добросовісного ставлення до свого фаху. Міг раптово зірватися й полетіти на виставку нових будівельних технологій аж до Німеччини або до Китаю. «Я ж – будівельник, – пояснював, – мушу бачити й знати все нове в моїй галузі, інакше я перестану професійно зростати». І це вже на восьмому десятку! Та багато інших о цій порі життя вже навіть забули й думати про якісь професійні зацікавлення.
Яцик дуже любив читати. Живучи в нього, я щовечора бачив його з книгою в руках.
Читав він, окрім фахової літератури, політичних та економічних творів, здебільшого біографії і мемуари успішних людей. Тобто тих, кому в житті пощастило сповна реалізуватися й досягти вершин. Одне слово, йому були цікавими ті, хто здобував перемоги – над ворогами, над несприятливими обставинами, над недугами, зрештою, над собою, чого, до речі, досягти найважче. Він не раз повторював, що ми, українці, якісь аж надто ніжні та м'які, тому нам так нелегко ведеться. Треба плекати в собі вольовиту наполегливість, твердість. Треба менш зважати на те, що хто про нас говорить, менше шукати підтримки й ласки якоїсь країни, бо між країнами – не між людьми: там немає приязні чи якихось сантиментів, там є лише інтереси (цитував відомі слова Маргарет Тетчер про Англію); треба покладатися тільки на власні сили, розраховувати тільки на себе. Дарма, просто так нам ніхто нічого не дасть. Дарма, просто так, від доброго серця лише мама дитя цілує, а ми, наївні, віримо, що знайдеться в світі добра держава скаже нам: «Бідні українці, вони стільки горя зазнали бути бідним за свою трагічну історію, треба їх пожаліти й винагородити…» Сьогодні таких наївних сподівань значно поменшало, а в перші роки незалежності тільки й чути було бадьоро обнадійливе: «Нам Америка допоможе!», «Нам діаспора допоможе!», «Прогресивна світова громадськість вбачає своїм важливим обов'язком допомогти Україні…» А Яцик, пам'ятаю, вже в нашу першу зустріч з гіркою іронією казав: «До чого ж ви там наївні – вірите, що хтось зневажить свій інтерес для того, щоб вам було добре! Світ жорстокий, він рахується головно з силою, а причина всіх подій у ньому, починаючи з воєн і революцій і закінчуючи державними візитами та гуманітарною допомогою, – це інтереси, інтереси й інтереси».