ДЕРЖАВА НА ІМ'Я ПЕТРО ЯЦИК
Виповнилося 90 років
від дня народження видатного мецената
Минуло вже десять років від його смерті.
Здавалося б, час давно звикнути, що він уже не з нами. Однак цього немає. Певно, саме тому, що Яцик займав таке помітне місце в нашому житті (принаймні, в колі близьких до нього), тому що сьогодні нам так бракує людей дорогоцінного конструктивного мислення, яким вирізнявся він, тому що нині, в час, коли в Україні владарює темрява, коли ми успішно вибудували феодально-олігархічну державу, в якій незрідка величають фальшивих героїв, живий Яцик активно допомагав би нам протистояти хамократії та облуді. Ясна річ, усю цю роботу виконує його ім'я, однак живий Яцик був би нам великою допомогою в утвердженні справжніх цінностей. Авторитетний, правдомовний і пристрасний у відстоюванні істини, він легко переконував людей, вони охоче йшли за ним. (Його могла б чекати політична кар'єра, якби він захотів бути політиком, однак він бридився політикою і політиками, вважаючи їх найбрудоноснішими з усього, що може бути на світі).
Тільки один такий приклад.
Ліга українських меценатів подала кандидатуру одного видатного сучасного благодійника на відзначення в рейтингу визначних людей України. Ясна річ, поряд із цим чоловіком навряд чи можна поставити когось із нині сущих у нас. Він усиновив два з половиною десятки дітей. Утворив центр розвитку дитини, який має голосну славу не тільки в Україні. Побачити його приїздять навіть з інших держав. Такого я не бачив ні в Америці, ні в Канаді, ні в інших країнах, де мені довелося бути. Відповідь виконавчої дирекції рейтингу приголомшила: так, ми видамо вашому протеже диплом мецената року, але він має заплатити за це відповідну суму. Одне слово, купіть собі нагороду. Як з'ясувалося, це (на ганьбу нашу) нормальний епізод із практики наших днів, коли продаються посади, звання, ордени, репутації. Одне слово, продажний час. А творять його продажні люди. Але – не всі. Є й такі, які протистоять цій епідемії. Та їх мало, бо більшість змирилася. Покірно опустила голови й зітхає: «Може, так і треба…»
Яцик звинувачував нас: моральний клімат в Україні творимо всі разом, він - підсумок спільних діянь. Скільки разів ми продалися? Скільки разів ми дали хабар? Скільки покривили душею? Скільки сфальшували? Скільки разів проявили безпринципність і безхарактерність?…
От і «маємо те, що маємо…»
У цьому розумінні Яцик лишається для нас яскравим взірцем. Про його моральну непохитність уже ходять легенди. І перебільшень там зовсім небагато. Яцик справді був людиною талановитою не тільки в бізнесі чи в філантропії. Він мав талант лишатися самим собою за будь-яких обставин.
Довкола таких багатих людей завжди в'ються, мов піраньї біля здобичі, всякі авантюристи, які шукають можливості поживитися за кошт багатіїв. Хмари таких індивідів атакували й Петра Яцика. Одні безмежно лестили йому, щоб прихилити його до себе.
Він вислухав стільки медових словес, що ними намагалися злагіднити його тверде серце й приспати почуття іронії, що з нею він завжди сприймав будь-який натяк на пафосність, але, здається, жодного разу не піддався.
Другі зваблювали планами вирощувати на вербі грушки. От, мов лялечки, ми з вами розбагатіємо й усім покажемо, яку оригінальну комбінацію ми придумали, треба лишень на пару мільйонів інвестицію зробити, а далі все піде як по маслу. Яцик мовби давався приколисатися, але потім, уважно подивившися на мовця, лагідно запитував: «Скажіть, будь ласка, чи схожий я на чоловіка, котрий легко дасть себе ошукати?!» – і це було підсумком розмові.
Треті його бралися шантажувати: мовляв, ви не маєте права пойменовуватися українським патріотом, якщо не дасте коштів на мою затію, то гріш вам ціна, то я знеславлю вас у всьому українському середовищі. Отоді Яцика опосідав гнів – і незрідка шантажист був розстріляний вогненними Яциковими філіппіками. В таких випадках Яцикові важко було стримуватися, бо він мав ідіосинкразію на всякі спекуляції. І взагалі меценат дуже підозріло ставився до визначень того, хто є, а хто не є патріотом. Посеред нас водиться немало охочих узурпувати собі право бути істиною в останній інстанції і роздавати, як ордени чи звинувачення, високі або низькі звання людям.
Нещодавно відомого американського бізнесмена й філантропа Білла Гейтса запросили до однієї зі шкіл, щоб він поговорив з учнями «про життя». Щоб сказав їм ті важливі, з його погляду, речі, яких не кажуть педагоги.
У пресі оприлюднено сентенції Гейтса, що прозвучали в школі. Вони справді виразно перегукуються з Яциковими постулатами, які неоднораз звучали на його зустрічах зі студентами в київських вишах. Тому я вважаю за потрібне навести їх тут. Гейтс наголошував: багатство саме до людини не прийде. Як найперший крок до нього – особливість життєвої поведінки, ба навіть специфічний спосіб життя. Гейтсові повчання висловлені в динамічній, навіть подекуди епатажній формі, без нудних передмов і загальних місць.
Ось вони:
Життя – несправедливе. Змирися з цим.
Світ чхав на твою самоповагу. Світ чекає від тебе якихось досягнень. Тільки тоді зверне увагу на твоє почуття власної гідності.
Після закінчення школи тобі не платитимуть по 40 тисяч доларів на рік. Ти не станеш віце-президентом компанії, з лімузином і власним водієм, доки не заслужиш цього.
Вважаєш свого вчителя надто вимогливим? Дочекайся знайомства зі своїм шефом! На відміну від учителя фінансовий спокій твого боса залежатиме від того, наскільки швидко та якісно ти виконуватимеш завдання.
Обсмажувати бургери в «МакДоналдсі» – не нижче твоєї гідності. Твої прадіди назвали б будь-яку, навіть таку, роботу хорошим шансом.
Не поспішай звинувачувати у своїх поразках батьків.
Не скигли і не носися зі своїми невдачами як з писаною торбою. Помилки на те й потрібні, щоб було на чому вчитися.
До твого народження твої батьки не були такими нудними і нецікавими людьми, якими здаються тобі зараз. Вони стали такими, заробляючи на твоє безтурботне дитинство, перучи твій одяг і слухаючи твоє безкінечне патякання про те, який же ти класний. Тому перед тим, як кинутися рятувати ліси Амазонки, спробуй спочатку навести лад у своїй кімнаті.
У школі учнів не ділять на переможців та лузерів. Учителі рідко ставлять погані оцінки, дозволяю скільки завгодно перездавати тест і з кількох спроб відповідати на запитання. Запам'ятай: у житті так не буває.
Життя не ділиться на семестри. У ньому немає літніх канікул, і дуже мало працедавців зацікавлені в тому, щоб допомогти тобі відшукати власне «я». Тобі доведеться це робити у вільний від роботи час.
Не плутай реального життя з тим, що показують по телебаченню. Люди проводять більше часу на робочому місці, а не вештаються по кав'ярнях.
Читаючи виклад Гейтсового уроку, згадав Яцика. Він розповідав мені про конфлікти зі своїми доньками під час їхнього навчання в школі. Котрась із них узялася йому'докоряти: мовляв, чому ж ти не сказав, що ми -багаті? чому змушуєш нас їздити до школи на автобусі – ми ж можемо собі дозволити наймати для себе авто…
Яцик терпляче пояснював їм, що мають жити як звичайні люди, що купання з юних літ у надмірних розкошах ні до чого доброго не приведе. Він намагався прищепити їм працелюбство, готовність здобувати життєві вершини самотужки. Звичайно ж, багато чого не вдавалося і не вдалося. Бо ж відомо: немає пророка в своїй вітчизні…
Але Яцик справляє позитивний вплив на сучасну молодь в Україні. Тут він – незаперечний авторитет. Його досягнення і його слава передовсім слугують важливими аргументами.
Такі люди, як Петро Яцик, полишають по собі не тільки відлуння своїх справ, не тільки авторитетні реєстри звершеного (їх я наводжу в книжці «Українець, який відмовився бути бідним»). Вони лишають для нас свою філософію. Якщо в покійного були соратники і якщо вони справді віддані їхній спільній справі, то й їм'я того, хто відійшов, живе серед живих і його діяння не помирають. Уже неоднораз писала преса про те, що Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика (а їх уже десять відбулося після смерті мецената, невдовзі розпочнеться одинадцятий) став найголоснішим і наймасовішим проектом Петра Яцика й успішно відбувається без жодної участі добротворця (навіть і без його родини). Це потверджує не тільки те, що Яцик узявся за надзвичайно важливу справу, а й те, що він мав справді надійну команду, яка лишилася відданою взятій перед громадою ідеї. Принагідно треба також відзначити Яцикового спадкоємця на посту президента Ліги українських меценатів Володимира Загорія, якого з першої ж зустрічі Яцик вирізнив для себе й фаворизував, упевнившися на думці, що саме Загорій має стати головною дійовою особою в середовищі Ліги.