– Да не тереби себя, Толя. Кто ж знал? Он Саню так красиво уложил, а тут… Да щас уже, пару секунд, и вынесут его. Живой ведь, ну, подлечится слегонца, зато больше не сунется.
Вона не встигла закінчити речення, як Толя відвів від неї погляд і, плеснувши себе по коліну, здивовано охнув і штовхнув Дану в плече.
– Ля, встает, встает, о, боец! Морда вся в крови, глаз запух, а он встает. Не, ну чистый робот.
– Стержень, – Дана потирала руки.
Рефері підійшов до Марка і щось шепнув, той не звернув уваги, він, здавалося, взагалі не звертав ні на що уваги. Ані на глядачів, ані на Толю з Даною, ані на чорних, які тикали в нього пальцями і при цьому голосно про щось говорили. Він бачив суперника, а все інше ніби не існувало зовсім. Рафік крикнув щось і почав наступати. Він уже, очевидно, не розраховував, що Марк здатен завдати сильного удару, тому опустив руки і, підійшовши на ударну відстань, на мить завмер. Марк бачив усе дуже чітко і не відчував ані страху, ані хвилювання, він знав, що мусить побити Рафіка. Він бачив, як Рафік дихає і при цьому то підіймається, то опускається його велика грудна клітка, він бачив, як стискається його кулак, як випинається нижня щелепа і ходять під шкірою жовна. Правий кулак вилетів раптово, миттєво, наче ядро, і глядачам могло здатися, що все сталося за якусь соту долю секунди, але Маркові це здалося вічністю. Він устиг відхилитися вправо, різко захопити руку Рафіка і притиснути до тіла, потім зробити крок уперед і ліктем правої руки сильно вдарити по ключиці. Та хруснула, і Рафік скрикнув, скривився від болю, Марк не дав тому оговтатися й різким ударом у ногу поставив суперника на коліна, потім випустив уже безсилу руку і з лівої потужним ударом у голову поклав Рафіка на килим. Той не рухався. Зал мовчав. Рефері підійшов до Рафіка, який лежав на зеленому килимі, подивився на перебиту ключицю, і, подавши знак лікарям, підкликав Марка, і, піднявши його руку, розвернувся й пішов у роздягальню. Марк стояв посеред зали і дивився просто в очі Толі. Той витримав погляд, потім устав і, нічого не сказавши, пішов до виходу, Марк продовжував стояти, аж поки до нього не підійшла Дана і, торкнувшись пальцем рани біля ока, тихо промовила:
– Пошли, зашить надо, рана рваная. Больно?
– Трохи, – перевів на неї погляд.
– Я думала, ты не встанешь.
– Я теж. – Ззаду підійшли люди в костюмах, і один, поклавши Марку руку на плече, шепнув:
– Пошли поговорим.
– Про що?
– Про бои твои, на которые мы тебя подпишем.
– А гроші?
– И про деньги тоже.
– Только я рану ему зашью сначала, ладно?
– Там и зашьешь, двигаем, времени децл.
Вони зникли в натовпі, який не поспішав розходитися. Специ й любителі ділили виграні гроші, жалкували за програними і, роблячи серйозний вигляд, запитували один в одного: «Эй, как он тебе?». На що й відповідали: «Неплох, неплох. А кто он?». – «Да черт его знает, чудак». – «Ага».
Один член масонської ложі, учасник революційних подій у Франції, якось сказав: «Велику Британію врятували від революції побожність, віра і Біблія». То можна припустити, що Франція і царська Росія не мали ані побожності, ані віри. Врешті, яка ж це велика сила – віра! Віра надає життю сенс. Хочете знищити націю, державу, людину, не треба одбирати в неї гроші, харчі, коханих, житло чи рідних, одберіть у неї віру. І навпаки: хочете підняти людину з колін, дайте їй віру, дайте їй те, у що вона могла б вірити, заради чого вона могла б щоранку вставати з ліжка та щовечора в нього лягати, те, за що вона могла б умерти. Хтось із очевидців казав, що в часи громадянської війни, на початку двадцятих років минулого століття, коли помирали сотнями і помирали переважно молодими – на площах, майданах, помостах і серед поля, в морі, степах, застінках, льохах і палацах, – так от тоді помирали без страху, тоді не боялися померти, бо знали, за що вмирають. Тепер, коли на той світ ідуть уже не так часто, і переважно на старість, гроблять свій останній подих здебільшого в лікарняних ліжках, на диванах чи в м'яких кріслах, ті, хто робить кроку вічність, бояться переступати межу вічності. Вони не розуміють, заради чого. Вони помирають із думкою, що не зробили нічого, що могло б бути більшим, ніж страх смерті. А що же такого, що могло б бути більшим, ніж страх смерті? В нашій країні нема того, що могло б бути більшим за цей страх. Навпаки, є досить багато всіляких речей, які цей страх підсилюють. І люди вмирають ще до смерті: вони колються, хворіють, спиваються. Кожен шостий житель нашої країни – алкоголік чи потенційний алкоголік, а 65 % молоді систематично вживає спиртне. У столиці нашої країни майже триста тисяч молодих людей – наркомани. Ми – перші в Європі за темпами поширення СНІДу. Деморалізовані, слабі, сліпі люди. Старі хотіли б щось змінити, та не можуть і не знають як, а ті, кому до сорока і трохи за – можуть, та не хочуть, знають як, та не вміють. Ми живемо на отій межі, якою проходять кордони бажань і дійсності. Коли варто ступити лише крок, і станеться все, у що ти так довго вірив, але зробити цей крок увесь час заважає широка слов'янська натура, яка кидає шапкою об землю і, замість того, щоби педантично довести справу до кінця й поставити крапку, розбиває на друзки все, що так довго творила, і знову залишається ні з чим, зате з повним усвідомленням своєї уявної свободи та з розумінням того, що нарешті-таки взяла гору вища справедливість. Бо слов'янська натура вважає себе покликаною до великих, небуденних справ і усвідомлює свою велику місію. І саме це заважає їй жити добре, жити для себе, жити своїм життям. Слов'яни звільнили від фашизму півсвіту, півсвіту живе й не згадує про жахіття війни та демонтує пам'ятники нашим солдатам-визволителям, а ми переглядаємо старі фільми про війну та пишаємося тим, що колись… Ми раді й навіть щасливі з того, що виконали покликання – змінили історію світу, перекроїли карту Європи. Втім, нам оце й залишається – гордість і спогади, бо ми так хочемо щастя всім і так щиро не заздримо чужому щастю, що стає навіть страшно й виникає питання: а звідки ж ми, слов'яни? Мартин Лютер надав свого часу нового змісту німецькому слову beruf, яке до Реформації вживали переважно на позначення покликання, вищої мети, до якої кожен має прагнути. З часів Лютера слово beruf, якe означає нічого більшого, як просто роботу, звичайну собі працю, що і є вищим сенсом життя. Праця в ім'я себе, своєї сім'ї, своєї країни. Легко жити, маючи вищу мету, мрію та покликання. Можна чекати на неї все життя й вірити, що вона колись таки справдиться, мрія, і покликання знайде тебе, а якщо станеться не так, як гадалося, то й цьому знайдеться пояснення, бо хто ж знав, чого саме сподівалися? Можна просто переконати себе, що оте, що сталося, того й сподівалися, і це і є щастям, покликанням та втіленою мрією. Тільки два народи на землі вірять у свою обраність – слов'яни та євреї, і саме між цими народами виникає найбільше непорозумінь. Бо найбільше відкриттів у науці та техніці, найзначніших досягнень у мистецтві й літературі зробили або євреї, або слов'яни, або слов'янські євреї, або ж єврейські слов'яни. Тільки, на відміну від євреїв, які мають тверде переконання, передане їм ще від Мойсея, що вони – народ, який має панувати і бути головою, а не хвостом, і нею і є, слов'яни вперто вірять у свою страдницьку місію, і оце страдництво межує часом із божевіллям. Складається враження, що цим страдництвом вони хочуть заслужити милість Бога, спасти світ і взяти на себе гріхи людства. Це вже якась параноя. Утім, легко все пояснити: народ, який звик страждати і вже навіть полюбив це відчуття, стає народом-мазохістом, народом-вигнанцем, і, щоби переживати це страдництво легше і з більшою приємністю, він себе переконав у тому, що так йому призначено – страждати, і в цьому є промисел Бога, і що Бог усе знає і в один день воздасть слов'янам за всі їхні муки. Цікаво, що ми так віримо, а весь світ живе так, як ми тільки мріємо, і не задурює собі голови вищими смислами, місіями та ще різними дурницями. Те, чого ми прагнемо як манни, вони здобувають своїми руками. То, може, ми помилилися й увесь час робили щось не те?