– Короче, Марк, пять штук ты получаешь и свободен. – Толя сперся на стіл.
– Ты че, гонишь, Толя? Пусть парень бьется. Он смотри какой, – поплескав Марка по плечу. – Он таких бойцов уложить сможет!
– Я битимуся, Толю, я так вирішив, – йому було важко говорити, губа, розбита й надірвана, кровоточила та боліла.
– Бери деньги и вали, Марк. Мне не нужно проблем, ясно? Да, повезло тебе сегодня, прошел твой трюк, сломался Рафик. Ну а если бы не сломался?
– Нема «якби», є те, що є. Все, Толю, спасибі за все, я піду. І ви, чуєте, – до хлопців у костюмах, – поставите мене на бій. Я битимуся, у мене просто нема іншого виходу. Бувайте. – Марк узяв гроші і зачинив за собою двері.
– Слышь, а он кто у тебя? – мужчина в костюмі підійшов до Толі.
– Журналист.
– Да ну! Скажи, кто он.
– Давай, иди, время, – подивився на годинник і, почухавши носа, пішов до виходу. – Вызовешь его на бой с Карим, Лешей, если он не ляжет, я буду его уважать.
Той записав щось у блокнот, і, зиркнувши на Дану, усміхнувся, і защепив ґудзики на піджаку.
– Чего ты смеешься? – Дана здавалася дуже втомленою і злою.