– А ти не колешся? – підійшла й сіла навпочіпки перед ним.
– Ні, – повернувся до плити й заплющив очі. – Ми не побачимося більше, Дашо.
– Ти не простив мені?
– Простив, – він дивився в підлогу, – простив. Ти, Дашо, маєш мене зрозуміти.
– Я намагаюся.
– Це не те, Дашо. Я піду. Я зараз встану і піду.
– А я? Ти ж чув, я люблю тебе, – сказала це якось приречено.
– Так, я чув, і ти чула, що я люблю тебе. Справа не в тому, чи любимо ми.
– А в чому?
– Маємо ми бути разом чи ні. Ти колись сказала, що будеш зі мною все життя, але ще не знаєш, у якій ролі. Так от, я тобі скажу, в якій саме: ти будеш моїм добрим спогадом, – підняв голову й подивився просто в її дещо звужені, гарні-гарні карі оченята.
– Знаєш що, Марку? – вона починала помалу червоніти, її голос ставав жорстким і зовсім не рідним.
– Що? – не відводив погляду.
– От хочеш, я тобі правду скажу?
– Скажи, – він зовсім не хвилювався, і це її дещо дратувало, оця його холоднокровність і впевненість у собі.
– Ти боягуз, Марку. Я думала про це ще раніше, але в той момент, коли ти відмовився займатися зі мною сексом, посилаючись на свої релігійні переконання, я списала це на принциповість, а насправді ти боявся, що я завагітнію. Це сталося після того, як зліз презерватив і трохи сперми потрапило до лона. Слава Богу, тоді все минулося. Потім, коли ти не поїхав зі мною до батьків, я знайшла цьому пояснення і переконала себе, що це твоя скромність, а насправді ти злякався відповідальності й офіційного статусу нареченого, тепер ти взагалі прощаєшся зі мною і пояснюєш це тим, що в тебе є якась надмета. Марку, ти боїшся, боїшся мене, розвитку наших стосунків, ти боїшся створювати сім'ю, ставати батьком, виховувати дітей, узагалі, ти боїшся дорослішати, Марку, і навіть тепер я часто згадую ті твої слова. Пам'ятаєш, ти казав: «Коли нам буде за сорок, ми підемо в гори й загинемо, зірвавшись зі скелі, або підемо на яхті в океан і потонемо, я не хочу помирати старим у ліжку, і я не хочу, щоби на мою могилу приходили люди»? Ти боїшся, Марку, і тому тобі все одно, що робити, аби лише не бути ні перед ким відповідальним.
– Невже?
– Ти професіонал, Марку, і єдине, де ти таки ведеш себе відповідально, – це в роботі: ти виконуєш її на сто відсотків, бо не любиш утрачати гроші та репутацію. Всього іншого для тебе не існує, і мене також. Ти отак просто кажеш мені «прощай», ніби моїх почуттів, моїх мрій, моїх бажань і планів для тебе не існує. Ти скажеш мені «прощай» і підеш. А я? Як жити мені і що ти залишиш мені на згадку?
– Ти зможеш знайти собі іншого. Ти ж так давно цього хотіла!
– Ні, Марку, я вже давно цього не хочу, я хочу бути з тобою, а ти… – вона затулила долонями обличчя й голосно схлипнула.
– Не плач, – він обійняв її за плечі і пригорнув до грудей. – У тебе знову зачервоніються й почнуть боліти очі. Я не хочу, щоби в тебе боліли очі, маленька. Давай просто помовчимо, бо ні ти, ні я – ми не знаємо, що буде завтра, ми живемо в дивній країні, де не завжди все стається саме так, як нам того хочеться. У мене нема надмети, просто є одна справа, яку я маю зробити, щоби ніколи не шкодувати за невикористаним шансом, розумієш?
– Скажи мені, в чому річ? – вона торкнулася устами його надірваної набряклої губи й так довірливо поглянула в очі.
– Я не скажу. Ти просто вір мені, і я повернуся до тебе одного дня, ти чуєш?
– Так, я чую.
– Ти віриш мені?
– Я вірю, – вона сказала це дуже впевнено і щиро.
Він поцілував її в чоло, підвівся, вийшов у коридор.
– Я сумку залишу в тебе, візьму тільки гроші, свої.
– А ті, що я заробила для тебе?
– Ти залишиш їх собі. В тій справі, яку я маю зробити, гроші – не головне.
– А що головне?
– Віра, – він узявся за дверну ручку, – і не телефонуй мені, я сам озиватимусь, – переступив поріг. – У нас ще все попереду, – Марк пішов до ліфта, вона чула, як відчинилися двері і кабіна поволі поповзла униз. Даша сіла на підлогу, і раптом її охопило якесь дивне відчуття того, що вона бачила Марка востаннє. Вона ніяк не могла цього позбутися, а тому налила лікеру й випила залпом, це не допомогло, тільки більше розболілася голова. Даша обхопила її руками й заплющила очі, їй зовсім не хотілося вірити в те, що вона більше ніколи не побачить свого Марка.