Розділ 9 (Chapter 9)
Поїзд «Донецьк – Київ» спізнювався. Пасажири загального вагона давно прокинулися, а більшість і не лягала зовсім і мовчки жувала хліб, помідори, пила молоко та солодку воду, дивилася у вікно, просиджувала в туалеті, грала в карти, читала Марініну й Пауло Коельйо, старі яскраві газети з фотографіями голих дівчат і кримінальну хроніку, розгадувала кросворди, говорила про політику і футбол, ціни на хліб та маленьку зарплатню, хвороби й дієти, рецепти тортів і ліки від геморою. Ще пасажири палили в тамбурі, причісувалися, пудрили носи та фарбували губи, набивали придбаними за кілька гривень яблуками сумки і часом голосно матюкалися, коли мова заходила про владу, тарифи на комунальні послуги, футбол, майбутні вибори та погоду за вікном. Погода дійсно була кепська: дощ ішов усю ніч, і на ранок тільки посилився, і тепер бив у вікна, і розмивав сірими фарбами сумні ранкові краєвиди.
– Ви живете в Києві? – інтелігентного вигляду особа поглянула поверх окулярів на огрядну жінку в теплому піджаку, одягнутому на яскравий турецький светр.
– Нє, в Горловке, да ето я так, в гості к сину, син тут работає, бо дома дєлать нєчєво.
– А що вдома?
– Да шо дома? – молодий хлопець відклав убік книгу. – Работы нет, а если и устроишься куда, денег все равно ни хера не платят. Молодежь гуляет, колется, трахается, кто спортом занимался, те в бандиты пошли, ходят по улицам, людишек трусят. Я от за себя скажу, я боксер вообще, я на износ работал. И шо? Я на хер кому нужен в Горловке. А шо, мне в шахту лезть, чтобы привалило, или морды идти бить? Так я не хочу.
– А що ти в Києві робиш? – інтелігентна особа з цікавістю подивилася на хлопця.
– Людей вожу, я водитель маршрутки. Да в Киеве нормально, я комнату снимаю, девушка у меня есть.
– А скільки тобі років?
– Двадцать пять. Молодой еще. Я до сих пор Бога благодарю, шо из дыры той вылез, хоть человеком себя почувствовал: идешь с утра на работу, а не по барыгам, зарплата есть, можно в кино сходить, да вообще планы какие-то строишь на жизнь, мечтаешь даже.
– Про що? – вона зняла окуляри і спостерігала за кожним порухом його вуст.
– Да много о чем мечтаю: детей иметь, бизнес свой, мечтаю дом построить сам, как дед мой, сад посадить, ну и, конечно, машину купить хорошую. Ну, если даст Бог, мир увидеть бы тоже хотелось, конечно. А вам это зачем?
– Цікаво. Так мало молодих людей, які про щось мріють.
– Да, наверно. Они боятся мечтать, не хотят разочаровываться. Вдруг не получиться что-то?
– А як у тебе щось не вийде?
– Да и хер на него, начну сначала, и так до тех пор, пока не добьюсь своего.
– Скоро Київ, – подивилася у вікно.
– Мене син должен встречать, обіщав машину взять, бо своей пока нема, денег ше не зарабатуе сколько, шоби свою купить.
– А де живе?
– Да на Оболоні, малосємєйку знімає, бо денег не хвата. Платить гривней 500, де-то так. Кстаті, а чо ви в общому їдете, вроді прілічна женщина, деньги є, це ми за кажду копейку жмемся.
– Та просто квитків не було, а мені конче треба було бути сьогодні в Києві.
– А шо такое?
– Судовий процес сьогодні завершується, я маю бути.
– А шо случилось? – хлопець потер пальцем носа.
– Сину винесуть вирок, – сказала це так щиро, спокійно, без нотки гніву чи образи.
– А он че, бандит?
– За їхньою версією так, він бандит, – поглянула хлопцю в очі, – тебе як звуть?
– Володя.
– Його Андрієм, як батька.
– Так а за шо его повязали, по воровской пошел?
– Ні, що ти. Його схопили 9 березня, під час вуличних акцій, він вірить у революцію і хоче, щоб Україна була вільною.
– От суки, взяли парня ни за шо, – схрестив на грудях руки. – И много дадут, думаєте?
– Ні, не повинні. Може, рік, може, два.
– Це ж нада, отак не повезло. А мальчик хароший, наверно, да? – Огрядна жінка розхвилювалася, їй, очевидно, шкода було хлопця, такі люди дуже милі, оці повні, хороші – хороші українські люди, їм так болить чуже горе, що вони готові зробити все, аби комусь стало легше.
– Так, він навчався в університеті, на четвертому курсі. Мого чоловіка посадили за антирадянські виступи в сімдесятих, він не повернувся із в'язниці, не знаю, кажуть, що помер, я не бачила його могили, він у Пермі сидів, тепер – сина. У вільній Україні хотіти щастя й волі Україні – це вже злочин. – Витерла сльозу та всміхнулася, ніби перепрошувала за раптову слабкість. – Я ніколи не забороняла йому робити те, що хотів, він сам вибрав такий шлях. Я не проти, нехай іде тією дорогою, яку обрав. Це, напевно, така доля українських жінок – терпіти, прощати і чекати. Мені не боляче, просто якось ніби страшно: не знаєш, що відбувається.