— Короче, Марк, пять штук ты получаешь и свободен. — Толя сперся на стіл.
— Ты че, гонишь, Толя? Пусть парень бьется. Он смотри какой, — поплескав Марка по плечу. — Он таких бойцов уложить сможет!
— Я битимуся, Толю, я так вирішив, — йому було важко говорити, губа, розбита й надірвана, кровоточила та боліла.
— Бери деньги и вали, Марк. Мне не нужно проблем, ясно? Да, повезло тебе сегодня, прошел твой трюк, сломался Рафик. Ну а если бы не сломался?
— Нема «якби», є те, що є. Все, Толю, спасибі за все, я піду. І ви, чуєте, — до хлопців у костюмах, — поставите мене на бій. Я битимуся, у мене просто нема іншого виходу. Бувайте. — Марк узяв гроші і зачинив за собою двері.
— Слышь, а он кто у тебя? — мужчина в костюмі підійшов до Толі.
— Журналист.
— Да ну! Скажи, кто он.
— Давай, иди, время, — подивився на годинник і, почухавши носа, пішов до виходу. — Вызовешь его на бой с Карим, Лешей, если он не ляжет, я буду его уважать.
Той записав щось у блокнот, і, зиркнувши на Дану, усміхнувся, і защепив ґудзики на піджаку.
— Чего ты смеешься? — Дана здавалася дуже втомленою і злою.
— Да весело просто.