— Ты обещал? — уважно подивився йому в очі.
— Так, обіцяв, — не відвів погляду.
— Тогда иди. Раз слово дал, иди.
— Це все? — Марк ступив кілька кроків назад.
— Нет, не все. Я тебя найду. Адрес и телефон давать не буду, это не тот адрес и не те телефоны, которые можно вот так просто давать чужим людям.
— Не треба. Знайдете мене, тільки попередьте. Ось номер, — дістав із кишені візитку. — Наберете мене. Мої телефони та адреси давати незнайомцям можна, — усміхнувся, потім скривився й приклав до губи руку — підборіддя стало червоним від крові.
— Болит, да? Ну, езжай давай, твоя красавица тебя подлечит.
— А Рафік як там?
— Он боец, как и ты, он скулить не будет. В больницу отвезли. Ключицу ты ему профессионально сломал, да и челюсть вывернул лихо. Ничего, заживет, не бери в голову.
— Мені шкода. Надовго ліг?
— Да, месяца на два. А выйти на ринг сможет вообще не раньше, чем через полгода, — узяв Марка під руку й поволі рушив до машини. — Так что некого мне ставить на бои. Все мои ребята пока средненькие, до Рафика им далеко. Придется тебе, — зупинився і, повернувшись до Марка, усміхнувся.
— Про що мова? — витирав хустинкою підборіддя.
— Тебе придется в ринг выходить. Будешь со мной работать. Когда Рафик очухается, я тебя отпущу. Конечно, понравится у меня — останешься, проблем не будет.
— А як я не захочу працювати з вами?
— Я настаивать не буду, — відчинив дверцята джипа. — Но ты же все понимаешь, Марк, да?
— Так, я все розумію.
— И ты хорошо заработаешь, и я свои дела поправлю, — сів до салону.
— А Толя як? Я ж йому обіцяв, і цим трьом, у костюмах.
— Это мои проблемы, Марк. Все, иди давай, лечись. Я выйду на связь. — Дверцята хряцнули, і машина зникла за поворотом. Та, що стояла ззаду, тихо завелася, але з місця не рушила. Марк підійшов до «бімера», сів на заднє сидіння, кивнув головою. Вони виїхали на трасу, «мерс» прилаштувався ззаду. Коли ж до станції метро залишалося метрів із триста, «мерс» різко набрав швидкість і, обійшовши їх із правого боку, помчав уперед.
— Брат, ну ты даешь! Я думал, так себе, студент какой-нибудь. Морду за бабу набили, так он едет к маме лечиться. А ты непрост, смотрю.
— Простіше не буває. Я згадав, де чув твій голос!
— Где?
— Ти Кіріл. Ти телефонував мені на програму. Пам'ятаєш? Я Марк Лютий. Ти ще путівку виграв до Львова.
— Марк, — він щиро усміхнувся й навіть випустив із рук кермо, стишив ходу і поплескав Марка по плечу, — я же во Львов еще так и не съездил: времени все нету. Но на той неделе, решено, еду. Беру Натаху и вперед.
— У мене дуже добра пам'ять на голоси, — глянув у вікно. — Тут ліворуч і он біля того під'їзду.
— У меня в этом доме друг живет, — пригальмував, вимкнув фари, мовчав. — Слышь, а че на тебя черные наехали, у тебя с ними какие-то непонятки? И вообще, ты с ними какими краями пересекся?
— Довга розмова, Кіріл, — дістав із кишені гроші.
— Спрячь деньги. Ты меня обидеть хочешь?
— Ні, — м'яв купюру в руках. — Кіріл, ти про того хлопця пам'ятаєш?
— Какого? — дістав цигарку, затягнувся.
— Малого. Ти його батька вбив.
— А, про пацаненка? Да, я помню. Только нет его, пацана того.
— А що з ним?
— Хрен его знает. Его дома нет. Я приходил по адресу, думал денег дать, еды принес. Соседка сказала, что бабку его схоронили на днях, а маманя, коза эта, вообще сбежала. Ей лет двадцать отроду, соска. Я видел ее.
— І що тепер?
— Не знаю. Я деньги на счет переведу, ты там протруби по радио, шо все в ажуре, бабки есть, пусть заберут.
— А з малим як?
— Искать буду. И ты ищи, Марк. Он на улицу сбежал, факт. Его цыгане или наши бомжары приручат и посадят где-то денег просить. Хорошо, если не покалечат. Может, с беспризорниками по теплотрассах шарится, а может, уехал куда, хотя это вряд ли: малой он еще и дурной к тому же. Нет, скорее всего, дышит щас где-то клеем, или водку учиться пить, или девкам письки лапает.
— Думаєш?
— Да не бойся, найдем. Телефон свой дай. — Марк дав візитку. — Все, обустроим дело как надо, иди давай, мне Натаху ехать забирать.
— Вона не дома? — Дверцята відчинилися.
— Не, в клубе танцует. Она стриптизерша, — витримав паузу, потім усміхнувся, глянув на Марка: — Но с мужиками не спит. Она у меня красивая, Марк. Я ей пообещал: с делами разгребусь, денег заработаю, и уедем с ней из этой сраной страны, надоело дерьмо жрать, в дерьме жить и на дерьмо смотреть.
— А куди поїдеш?
— Да хоть в Барбадос, мне посрать, только бы подальше отсюда. Давай, друг, — подав Маркові руку, той її міцно потиснув, кивнув головою і зачинив двері.