— З нами був Льоша з Боярки. А ми чекаємо нових дзвінків. Нагадаю, що в ефірі з вами Марк Лютий і радіопрограма «Я і моя країна». Я — це кожен з вас, а моя країна — це 48 мільйонів людей, про яких ви нічого не знаєте. А ми робимо все, щоби ви стали ближчими одне одному.
— Дзвінок! — Звукорежисер зробив відмашку, Марк поправив навушники.
— Алло. Это че, программа такая, шо типа ты про свою жизнь рассказываешь?
— Так.
— О, нормально. А то мне Натаха все уши проквакала. Говорит, мол, позвони, попизди там.
— Давайте без матів, у нас прямий ефір.
— Извини, братан, не хотел, вырвалось. Я тебе за жизнь свою рассказать хочу.
— Назвіться, будь ласка.
— Кирилл из Киева. Короче, я с торговыми точками работаю. Нормальным людям помогаю, а барыг и жлобов разных прессую. В общем, я тут мужика одного под молотки пустил. Он гад редкий, денег был должен, не отдал, смылся там в село к бабке одной, я его забил на хер.
— Ви не боїтеся казати це в ефір? Вас чує вся країна.
— А нифига, мне по банану, меня все равно хер кто найдет, и даже искать никто не будет. Я б его не забил, его б менты порешили, я знаю. Я вот чего, мне пацана его жалко. Малой у того урода остался. Я хочу, шобы он нормальным пацаном вырос. Деньги хочу на его счет перевести.
— Скажіть, Кириле, ви любите свою країну?
— А я хер на нее забил. Что она мне дала? Ствол в руки да пометку в паспорте? Я, может, учиться хотел пойти, а так по беспределу пока, еле от братвы да от ментов отбиваюсь.
— А що ви знаете про свою країну?
— Мля, ну ты и спросил. Ну шо знаю? Ну, большая страна. Хохлов в ней много. Русских, абреков теперь, правда, тоже хватает. Жлобья из сел понаехало, ходят, воняют по городу, на языке своем собачьем базарят.
— А ти ким себе вважаєш?
— Да че я? Я нормальный пацан, не черный, не китаец, не азер там, не хачик.
— А цілі в тебе є?
— Цели? Есть. Как без них? На Натахе жениться, квартиру купить, тачку новую, а то моей уже полгода, старая стала.
— Спасибі Кирилу з Киева, але ви, Кириле, не поспішайте класти слухавку: для вас сюрприз. По-перше, ми обов'язково виконаємо ваше прохання й відкриємо благодійний рахунок, про що всіх наших слухачів повідомимо, але це ще не все. Ви — десятитисячний слухач, який додзвонився на нашу програму «Я і моя країна», і ви виграєте тижневу подорож до будь-якого міста України. Квитки і проживання в готелі оплачує наш спонсор. Ви тільки вказуєте час.
— От спасибо. Давай я через месяц поеду во Львов? Никогда там не был.
— Львів, то й Львів, ваше право. Кирило з Киева вирушає до Львова, де цілий тиждень проживатиме в готелі «Жорж», у номері люкс. Кого ви візьмете з собою?
— Натаху, конечно, кого же еще?
— Отже, ви з Наташею мандруєте до Львова, а ми продовжуємо мандрувати Україною й чекати на ваші дзвінки, — гудки в ефірі.
— Марку, — звукорежисер забіг до студії, — ти кажи одразу таким Кирилам, щоби не матюкалися в ефірі. Це ж узагалі, я не встигаю затирати звук.
— Добре, добре, — Марк утомлено опустив голову і тер пальцями скроні.
— Давай, дзвінок, — звукорежисер усівся в крісло, Марк широко розплющив очі.
— Алло, Марк Лютий в ефірі з наступним нашем гостем, а наш гість…
— Юля Причепа з Донецька.
— Юля Причепа з Донецька українською мовою.
— А якою мовою я мала б розмовляти?
— Не знаю, просто звик, що в Донецьку переважно розмовляють російською.
— А що, Донецьк — Росія? Хіба це не така сама Україна, як і Львів, і Чернівці, і Київ? Не треба звикати до російської мови донеччан.
— Гаразд, Юлю, переконали. Відтепер зафарбовуємо Донецьк у жовто-блакитні кольори. Ви студентка?
— Так.
— І що ж ви нам розповісте?
— Я вчора вперше переспала з мужиком, у нього на квартирі. Дуже гидко. Нема про що згадувати. Власне, я тому й подзвонила. Просто сказати про це.
— Скільки вам років?
— Яка різниця? Бувай, Марку. Я думала, що трахатися — це приємно, — вона кинула слухавку.
Марк кинув навушники на стіл і довго тер пальцями очі.
Потім подивився на Степана і махнув рукою — це означало, що він не піде пити чай з усіма, а поїде у справах, щоб повернутися о шостій і продовжити радіотрафік.
— Марку, ти чуєш? Почекай. — Степан узяв його за руку.
— Що, Стьопо? Недовго давай: я поспішаю.
— Коротше, мужик якийсь телефонував, він казав, що ти вчора в клубі якусь дівчину зачепив, так вона його кохана, і він тепер тебе хоче вичислити.
— Ну, — Марк надягав куртку.