Коли вони вийшли на вулицю, він таки зібрався з силами, смикнув її на себе і, намагаючись розгледіти її обличчя, прошепотів:
— Чого ти хочеш? Га, ну скажи, чого ти хочеш від мене?
— А хіба не ти хочеш? — вона усміхнулася, так йому здалося.
— Як тебе звуть?
— Даша, — торкнулася язиком його вуст, — ти підеш зі мною? Мені потрібно дещо в тебе запитати. Дуже потрібно, чуєш? Я сиджу вдома сама уже третій тиждень і відчуваю, що скоро втрачу здоровий глузд.
— А в чому річ? — він питав це не професійно, йому просто було цікаво.
— Я не знаю, що відбувається і що буде завтра й у ті дні, які настануть потім, розумієш? Ти скажеш мені, що буде тоді, га? Ти скажеш мені, чому я боюся?
— Я спробую.
Вона побігла до дороги і, піднявши руку, намагалася зупинити таксі. Пригальмувала біла «волга», вона відчинила дверцята і, обернувшись до нього, гукнула: «Біжи давай, чого став?». Він пішов до неї. Йому ніколи ще не доводилося ось так знайомитися з дівчатами і чути від них подібні запитання.
У квартирі, до якої вона його привела, не було нікого, квартира була досить чистою, і меблі — це він зумів помітити, незважаючи на морок, — придбали нещодавно й у досить дорогому магазині. Диван — він готовий був сперечатися з ким завгодно — коштував не менше п'яти тисяч доларів, а килим, на який ступив, навряд чи можна було придбати на базарі чи в багатоповерховому супермаркеті, до яких ходять громадяни з середніми статками, щоби стягтися й купити комод чи пару стільців. Такі килими продають у цих осяяних вогнями ліхтарів магазинах, на вході до яких стоять охоронці й високі брюнетки в модних сукнях змахують віничками з павичевого хвоста пилюку з відполірованої поверхні дубових, березових і соснових шаф, трюмо, столів і столиків. Вона легенько штовхнула його вправо, і він відчув, що вперся у щось дуже м'яке та приємне на дотик.
— Сядь, це крісло. — Її голосу він одразу не впізнав, він був уже зовсім не таким, яким вона звернулася до нього там, у класі, у присутності всіх його пацієнтів.
— У тебе щось із голосом.
— Ні, просто я більше не хвилююся: я вдома.
— Ти хочеш поговорити зі мною?
— Так, дуже хочу. Мені потрібен хтось, хто би послухав мене. А хто послухає мене краще за людину, для якої слухати інших — професійний обов'язок?
— Що ж ти хочеш мені сказати?
— Скажи, а ті люди, які відвідують двічі на тиждень твої курси, вони для тебе хто? І взагалі, ти любиш їх?
— Розумієш, важко любити людей, які самі себе не люблять, я просто є для них тим, ким вони хочуть, щоби я для них був. Не більше. Оце й усе, що ти хотіла від мене дізнатися?
— Ні. Скажи, наше життя має сенс? І взагалі, чому відбувається саме те, що відбувається?
— Я не священик. Я можу тільки сказати про те, що нам робити, коли стаються ті чи ті події.
— Саме це я й хотіла почути. Може, не так запитала. Ти хочеш лікеру?
— Ні.
— Тоді і я не буду.
Запала тиша, він саме хотів їй щось сказати, як раптом із кута кімнати долинув голос: «Одинадцята вечора за Києвом, із вами знову Марк Лютий та програма „Я і моя країна“».
— Що це? — він робив вигляд, що не злякався.
— А, — схопилася з місці. — Це радіо, воно завжди вмикається о першій, п'ятій, восьмій і одинадцятій, саме тоді, коли в ефір виходить Марк Лютий. Я так запрограмувала.
— Це так важливо для вас — чути Марка Лютого?
— Ага, — упавши на килим і підібгавши під себе ноги, — він мій хлопець, і я його люблю.
— То ми слухатимемо Марка чи що?
— Трохи, він недовго, просто якщо я його не почую, то не зможу спати. Ти розумієш, що це, коли ти не чуєш людину, заради якої готовий віддати життя?
— Ні, не розумію, — він сказав правду, він дійсно цього не розумів. Йому було двадцять вісім років, і він ще жодного разу не зустрічав людину, заради якої був би готовий віддати своє життя.
Розділ 13 (Chapter 13)
— Мамо! Це ти, мамо?
— Нет, малой, это не мама, здесь мамы нет, это мы, — хлопчак років дванадцяти стояв над ним і дивився просто в очі, в чорних подертих пальцях він тримав цигарку й час від часу підносив її до губ, сильно затягувався, ніби боячись, що хтось ту цигарку забере, і випускав дим через ніздрі.
— А де мама? — Йому на вигляд було років шість, на ньому була синя сорочечка, білі штанці, і добре було видно, що волосся не мив давно.
— Не знаю. Откуда ж мне знать, где твоя мама? Бросила тебя, наверное, или пьет, как моя, или трахается с мужиками, как ее маман, — указав пальцем на рудоволосу дівчинку, яка сиділа на цеглині. — А может, колется. Всякое может быть. Только ты забудь о ней, малой. Сюда мамы не приходят.