Сестра Украинки Исидора писала: "Батьки Олени Пчілки були культурні поступові люди, отже, дітей своїх виховували в ідеях гуманізму, співчуття до всіх покривдженних, любови до батьківщини" (11, 209). Только про любовь к Богу (первая заповедь христианина) ничего не говорится. Потому что прогрессивные "поступові люди" обычно эту заповедь считают "забобоном".
У них было шестеро детей, среди которых — Михаил и Ольга (О. Пчилка). Она вспоминала: "Михайло так писав про світогляд і напрямок батьків: "То була мішанина християнства з філософією XVIII віку та якобинства з демократичним цезаризмом… І та мішаниця релігії, не тільки обрядової, а релігії яко вищої ідеї християнства, з новішими ідеями гуманізму, повага до прав людини, відбилася й на взаєминах нашого батька з людьми близького оточення його… Либонь, ота мішаниця вищої християнської ідеї з філантропією водила нашого батька й до тих безпомічних людей, хворих на холеру. Михайло зовсім слушно дякує батькові й за те, що між ним і сином, "не було розладу морального й боротьби". Мабуть, се насамперед стосується до питання релігійного. Наш батько й мати були, відповідно своєму часові, люди дуже набожні і дітей старалися виховувати теж у дусі релігійному. Але Михайло зрання, ще в гімназії, досить грунтовно пізнався з позитивними науками, там же (ще в гімназії) перечитав багато творів, що, при його взагалі аналітичному розумі, могли надати раціоналістичного напрямку його думці; отже, ще в ранньому юнацькому віці відійшов Михайло далеко від релігійних переконань своїх старих… Одначе те радикальне розходіння думок в справі релігійній не викликало дійсно ні боротьби, ні ворожнечі в нашій сім’ї між старим і новим поколінням; я не пам’ятаю ні одного разу, щоб Михайло допустився різкої критики, а тим паче якогось грубого висміювання і зневажання — того, що для наших старих було святим…"
Перевоспитывать "своих старих" и критиковать их святыни — это не деликатно: они же "свои". А вот с чужими можно не церемониться и настырно развенчивать их святыни в ходе активной пропагандистской деятельности. Как мы помним, Украинка так же деликатно относилась к религиозным переживаниям своей любимицы Ольги Кобылянской, развивая бешеную активность в пропаганде воинствующего атеизма. (Очевидно, семейственность здесь была традицией, идущей еще от Алексея Драгоманова).
Пчилка: "Не пам’ятаю я такого, щоб наші старі картали когось із дітей за "вільнодумство". Тут була неначе якась мовчазна поспільна угода: я не перечу твоїй новій думці вільній, а ти не руш моєї. Така обопільна обережність, пошана лишилася на весь вік". Идиллия да и только. Одна их знакомая вспоминала: "Для свого часу Єлизавета Іванівна Драгоманова, мати відомого вченого, була досить передовою жінкою з революційними настроями. Думаю, що це був вплив її сина Михайла Петровича, якого вона дуже любила". Отец также внес свою лепту в развитие сына, который вспоминал: "Пристрасть до читання і до свого роду політики з дитинства перейшла до мене від батька". А что касается не "наших старих"? Им можно и нужно впаривать "нову думку вільну", приобретенную "ще в ранньому юнацькому віці" при помощи своего незаурядного "аналітичного розуму".
"В одному життєписі брата Михайла говориться, що в дуже молодому вікові він перебув добу російсько-патріотичну. Я такої доби в житті Михайловім не знаю… В гімназичних настроях Михайлових російського патріотизму не означилось нічим". Эти ее "Спогади про Михайла Драгоманова" начинались так: "Михайло вродивсь у 1841 році, а я в 1849-му". Следовательно, когда ей было 7 лет, ему — 15. Но, оказывается, пытливый семилетний ребенок был уже в курсе всех гимназических настроений старшего брата. Правда, уследить за ними было нелегко, поскольку эти настроения менялись: "Полтавські гімназисти були в той час, в кінці 50-х років минулого віку, під надихом українського націоналістичного руху, що доходив до них від кола загарливих старших патріотів українських, таких, як Пильчиков, Кониський, Милорадовичка та інших".
Ничего не пишет она и о том, как брат остался в гимназии на второй год. Он вспоминал: "З виїздом директора всяка дисципліна страху у нас пропала, а другої не було. Найгірше держали себе середні класи, в тім числі й наша. Ми просто не ходили на лекції і проводили час у садку в пустотах. Ледве-ледве чи хто читав белетристику… На мені особисто той чудний рік окошився тим, що я, будучи за рік усе-таки "відличним" учеником, тобто маючи в середньому виводі 41/2, був зоставлений на другий рік у класі (5-й), бо, посварившись із учителем математики (поляк Гаєвський любив "острити" над учениками, я відповідав), перестав учитись його предмета й дістав на екзамені 1, а до того на екзамені з французького заступивсь за товариша, що відповідав передо мною і якому учитель (бельгієць) сказав грубість, після чого весь час, поки я писав на зошиті свій переклад із російського на французьке, пройшов у воркотні учителя й моїх репліках. Неспокійний, я написав в однім місці замість французького il латинське ille. — А! — закричав учитель, — то ти не вмієш писати навіть il, нема про що далі розмовляти, я напишу тобі 0!".
Молодого человека интересовала общественная деятельность. От "передовых людей" своего времени он требовал соответствующих указаний: "Зацікавленість політичними питаннями виникла у М. Драгоманова досить рано. Так, І. Айзеншток уперше опубліковав листа 17-літнього гімназиста, датованого 1858-м роком, до видавця журналу "Атеней" Є. Ф. Корша, де бачимо роздуми уповні зрілої людини, яка, проаналізувавши тогочасний стан суспільства, констатувала: "…прочных политических убеждений вовсе нет в нашей публике". Далі юнак писав: "Мы не хотим жить чужим умом, и для этого мы вправе требовать от передовых людей, чтобы они указали нам дорогу в начале нашего учения. Только тогда мы можем идти самостоятельно вперед. Иначе мы не получим общего образования, а только нахватаем сведений из всех наук и будем всегда присяжными в науке".
"Широковідомим є факт виключення М. Драгоманова з Полтавської гімназії за сутичку з "надзирателем благородного при гимназии пансионата". Тож майбутній професор так і не закінчив гімназії… Отже, 23 лютого 1859 р. наглядач Полтавської гімназії Олексій Казначеєв подав рапорт на ім’я інспектора гімназії про вчинок учня 7 класу М. Драгоманова для розгляду його на педагогічній раді… Наглядач, за його свідченнями, готовий був пробачити бунтівливого учня, якщо той вибачиться. Але цього не сталося, і рапорт потрапив на педагогічну раду. На допиті, влаштованому радою, Михайла запитали: "Произнесли ли Вы слова, угрожающие личности надзирателя? и по какому поводу?" На що він відповів: "Когда я засмеялся, Казначеев сказал мне кратко: "Глупо". На это я сказал ему: "Если вы будете ругаться, я должен буду побить вам физиономию". Молодому дарованию не хватало слов. Чесались руки.
В рапорте Казначеев писал: "Вам известен воспитанник Драгоманов как ученик более других успевший в науках, как человек читающий и любитель рассуждений и следящий по-своему за прогрессом. Наставники и товарищи его, щадя его развивающиеся способности, часто снисходительны к резкости его суждений, и это вредит ему самому, а еще больше пансиону, где он как ученик 7 класса и как более других находчивый для оправдания замеченной шалости приобрел себе некоторый авторитет как защитник, известно, в глазах детей, на которых он имеет огромное влияние… Это-то влияние на товарищей, всегда готовых поощрять всякую смелую выходку, и развило в Драгоманове как в человеке от природы самолюбивом чрезмерную самоуверенность и эгоизм в высшей степени до того, что он, мальчик 17 или 18 лет, задумав исправить весь мир, судит и рядит обо всем, не щадя никого и ничего, по-своему, и до того высоко ценит свои часто незрелые, но слишком резкие суждения, что становится врагом всякому не признающему их; мало того, он ищет навязать каждому свои взгляды и суждения, и для достижения этой цели он не обращает внимания и на приличие, вмешивается во все дела не только товарищей, но и наставников, и позволяет себе дерзко в глаза осмеивать, что не согласно с его убеждениями".