Драгоманов, конечно, мог не знать этого письма, но в своей "Философии истории" Гегель черным по белому писал и для таких, как он: "Америка есть страна будущего, в которой впоследствии… обнаружится всемирно-историческое значение; в эту страну стремятся все те, кому наскучил исторический музей старой Европы". Однако, несмотря на все это, доцент продолжал рассказывать наивным киевским студентам байки про гегелевскую "Философию истории". Одно из двух: или он этой книги не читал, или нагло врал молодежи, которая смотрела ему в рот.
Подобные всезнайки среди революционеров — не редкость. Так, когда Горький сетовал, что многого не успевает сделать, другой недоучка его успокоил: "А я? Гегеля не успел проработать как следует" (В. И. Ленин и А. М. Горький. Письма. Воспоминания. Документы. М., 1969, с.388). Но это для чего другого знаний маловато, а для мировой революции — в самый раз.
Своим единомышленникам на Украине (Одесса и др. города) Драгоманов внушал "вот что: надо внести свою лепту в дело развития украинского самосознания, которое следует очистить от консервативных и романтических элементов; надлежит связать украинское движение с общим прогрессивным, либеральным и радикальным движением умов в России, а главное — возможно усерднее работать над созданием украинской просветительной и освободительной литературы".
Правительству все это не понравилось и в конце 1875 г. "за направление, не соответствующее видам правительства", преподавателю предложили добровольно уйти из университета (раньше так же он уходил из гимназии). Каждый может сравнить этот печальный случай с тем, что сегодня происходит с доцентом университета, когда его направление "не соответствует видамъ правительства".
После отказа уйти "попечитель увільнив непокірного доцента від служби… Звістка про звільнення Драгоманова з університету схвилювала всіх членів Старої громади, які дедалі частіше почали збиратися на свої таємні наради. Після кожної такої наради, згадує Ірина Антонович, її батько "робився нервовим, чомусь дуже хвилювався, без кінця-краю палив сигари і майже цілі ночі не спав. У помешканні Михайла Петровича також відчувалася якась напружена атмосфера. Його дружина Людмила Михайлівна була дуже стурбована й заклопотана; залишаючись сама, вона плакала, хвилювалась і не знаходила собі місця. Михайло Петрович, що завжди з великою енергією перемагав особисті неприємності, також був пригнічений. Він увесь час ходив по кімнатах, лягав на хвилинку на канапу, потім знову вставав і ходив. На його обличчі то вібивалася залізна сила волі й невблаганна рішучість, то відчувалась якась лагідна, але нервова усмішка, близька до відчаю, коли йому на очі з’являлися ми… Така турбація тяглася декілька тижнів…"
Правда, современный биограф добавляет: "Згодом Драгоманов пригадував, що в тих скрутних обставинах у нього була можливість стати комерсантом — директором "контори транспортів" на Нижній Волзі, з утриманням 10 тисяч карбованців, чи "судовим службовцем" за 3,5 тисячі карбованців річного утримання. Були й перспективи оплачуваної літературної праці. Однак усе це не приваблювало Драгоманова. Його потянуло за кордон, "на свіже повітря", "до вільного життя" (7, 60). Прав был Гринченко, когда в статье "Слово над труною Драгоманова" писал: "Він сам себе зробив вигнанцем, щоб не були вигнанцями з його рідної землі воля, правда, світ…" А свет, как известно, приходит с запада.
"За таких обставин Стара громада запропонувала своєму провідному членові виїхати за кордон, щоби стати там немовби амбасадором української справи та, зокрема, заснувати орган вільної українскької думки… Фінансові передумови забезпечив своєю щедрою пожертвою Яків Шульгин. Отримавши тоді значний спадок, він його більшу частину, на суму 12000 карбованців, віддав Громаді. А Громада зобов’язалася з цього щорічно виплачувати Драгоманову 1500 карбованців на видання й 1200 карбованців на прожиток".
Таким образом, "київська "Українська Громада" в зв’язку з утисками українства в російській імперії розробила план видавати за кордоном український журнал, що широко освітлював би українську справу. На редактора цього журнала обрано Драгоманова, який на початку лютого 1876 р. виїхав легально спочатку до Відня, а потім до Женеви. Там, залишившися на еміграції, він провадив велику наукову й публіцистичну роботу" (11, 56). Один из тех, кто его посылал, писал: "Беручись за таку значну, відповідальну працю в стані нібито українського Герцена, Драгоманов проте не думав остаточно емігрувати за кордон: клопотався й після поліцейських перешкод виправив таки собі закордонного законного поспорта, намічав низку науково-літературних робіт, що міг виконати за тимчасове перебування в Европі, і навіть свої публіцистичні праці в російських органах підписував за перший час европейського життя своїм ім’ям, не почуваючи себе політичним емігрантом" (7, 61).
Наконец свободен: "Молоде подружжя Русових зустрілося з Драгомановим у Відні, коли він тільки-но починав своє нелегке емігрантське життя. У 1905 р. Софія Русова писала: "он был как-то лихорадочно возбужден, говорил много о Малороссии, о безобразной инертности ее общества, о необходимости нового направления, говорил убежденно о том, может и должен сделать для своих земляков. В его лице, в его голосе, во всей цельности его образа чувствовалось, как всецело, безвозвратно он предан своей задаче: образованию сознательной политической демократической партии в Малороссии и в Галичине". В другом месте она вспоминала: "Він був у піднесеному настрої, вірив, що його праця на еміграції, вільна й незалежна, матиме політичне значення і уявляв собі її в двох напрямках: 1. критика політики російського уряду і політичне виховання України і 2. ознайомлення Європи з правдивим становищем України… На кінець він повів нас до величезного Рінгтеатру на оперу Вагнера "Кола ді Рієнцо". Драгоманов захоплювався постаттю цього італійського революціонера…"
В отсутствие цензуры можно было отвести душу и говорить все, что в голову взбредет (но, разумеется, только о русских, а не о европейских, делах): "В таких державах, як Росія, не можна й говорити ні про яку сталість праці, ні про який закон. Там всякий час треба бути готовим боронити не то свою працю, а й думку й шкуру просто револьвером од царських беззаконників". Неужели бедный доцент вспоминал, как из опасения за свою шкуру, он ходил с револьвером по Киеву? Или просто привычно врал (как делали в этой семье все — от мала до велика)?
"Переїхавши до нейтральної Швейцарії, Михайло Петрович у листі до Суворіна (листопад 1876 р.) написав: "Мои корабли сожжены, и пока в России не будет конституции, я в нее не вернусь. Здесь же я не затем, чтобы молчать и прятаться". У першій половині 1878 р. побачило світ перше число збірки "Громада"… Часопис передбачав висвітлювати справи політичні, господарські та освітні… Довкола "Громади", яка стала першим українським політичним журналом, утворився так званий Женевський гурток — зародок українського соціалізму… Прихильність до соціалізму як до ідеології соціального перелаштування суспільства Михайло Петрович зберіг на всіх етапах свого життя і творчості".
О своих утопических целях он писал: "Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей й товариств. Це діло не зовсім таки нечуване на нашій Україні. Наша Січа Запорозька була подібною ж вільною спілкою: кожний міг прийти до неї й одійти, коли хотів. Кожний приставав до такого куреня, до котрого хотів; кожен курінь був спілкою вояцькою й господарською, котра працювала спільно й вживала своє добро в спільному будинку… Тепер ніхто ще не може сказати докладно ні того, коли, наприклад, світ дійде до таких безначальних порядків, про які сказано вище, ні всіх доріг, якими він дійде до них. Цілком такі порядки тільки тоді можуть бути й в одній якій країні, коли вони будуть на всьому світі, бо тільки тоді зовсім перестане потреба в вояках і купцях, з котрих скрізь і заводиться панство й багатирство, а за тим і начальство. Для таких порядків мусить також, щоб не було попівства й віри, з котрої виходить попівство, бо попівство теж панство й начальство, а віра заводить незгоду між людьми. Замість віри мусить бути вільна наука… В Західній Європі й Америці єсть вже сотні тисяч людей, котрі просто прямують до таких порядків. То партія со-ціальна, громадська, соціалісти-громадівці. Почавшись серед деяких людей з самого панства й купецтва, котрі провели далі думки XVIII століття про волю й щастя кожної особи (Р. Овен, Сен-Сімон), думки громадські дедалі притягали до себе і чорноробів і людей великої науки й розуму (Луї Блан, Прудон, Лассаль, Маркс, Дюрінг, в Росії Чернишевський) і тепер стали вже чималою силою, на котру мусять вважати й байдужі й вороги… Повне ж безначальство, повна воля кожної особи завше зостанеться ціллю всіх порядків, чи по малих, чи по великих спілках, так само як думка вменшити до 0 перешкоду од тріння в машинах… Ми бачили вище, що українські письменні люди й українське мужицтво прийшли до того, що їм нічого не остається далі, як просто пристати до думок європейських і американських громадівців і по-своєму прикладати їх на своїй землі". И сегодня не перевелись желающие сидеть в своем курене и сводить к нулю силу трения.