Он и был защитником евреев, но только своих партайгеноссе: "В закладі соціалістичної проповіді серед жидів у Росії і Австрійській Русі є велика потреба й найголовніше діло так званої "жидівської справи" по тих сторонах. У книжечці "Про те, як наша земля стала не наша" ми зробили рахунок жидів і праці їхньої на нашій Україні, з якого виходило, що жидів усіх у нас 1 300 000; з них четвертина робітників, а решта шахраїв (купців, факторів, шинкарів і т. ін.). Треба ж, щоб хто-небудь поніс до них думки соціалістичні, а найбільше до 400 000 робітників, яких треба ж одірвати од шахраїв і звести з іншими робітниками. А цього ніхто не зробить так, як соціалісти з жидів і на тій мові, якою тепер говорять наші жиди". Но поскольку последние хорошо владели также русским, то вскоре и перешли на тот язык, который хорошо понимали русские и украинцы, евреи и грузины, поляки и все прочие народы Российской империи.
Рабинович работал в газете "Вольное слово", история которой такова: "Улітку 1881 р. "Священна дружина", яка виникла як реакція промонархічних сил Російської імперії на вбивство Олександра II, вирішила боротися з революціонерами новими, нетрадиційними методами. Вона направила за кордон свого члена Аркадія Мальшинського для видання газети, котра б виступала проти терору як форми боротьби.
А. Мальшинський зустрічався з визначними політичними емігрантами (П. Лавровим, П. Аксельродом, М. Драгомановим та ін.) і за співпраці з Михайлом Петровичем видавав у Женеві "Вольное слово". М. Драгоманов вважав газету органом Земського союзу — таємної російської антиурядової організації. Але його опоненти переконані в тому, що ця газета фінансувалася "Священной дружиной", тобто добровільною російською поліцією, ще й стверджують, що Михайло Петрович знав справжню мету видання". Сам Драгоманов "писав, що редактор "Вільного слова" йому чужа людина і як літератор — досить слабкий, що згодився він співробітникувати за певну платню і з умовою писати що схоче, а "для мене дуже важно мати катедру, з якої я можу балакати що схочу. Хто ж видавці — я не знаю і не втручаюся". Доверие русских монархистов он заслужил потому, что осуждал политический террор. Но это не мешало ему проектировать "тайное общество "Вільну спілку", в программу которого террористическая борьба не входила".
"Михайла Петровича називали "новим Герценом", який полемізував із російськими лібералами з позицій революційної демократії. Діячі революційного народництва А. Желябов і С. Степняк-Кравчинський вважали такого Драгоманова не просто спільником, а й учителем. Але коли він розкритикував їхні погляди на українське питання, то перетворився на "шпигуна" та "зрадника революційних ідеалів…" Своїм однодумцем бачили Михайла Петровича й анархісти. Той самий Черкезов, який згодом напише на нього справжній пасквіль, спочатку захоплювався його ідеями… У листі до Івана Франка Драгоманов зізнався: "Я завше прожив так, що мне по менший мірі з двох боків лаяли, й навіть таке сам собі правило виробив, що як що-небудь напишу таке, що лають тільки з одного боку, то вважаю за діло невдячне".
По словам Забужко, "Драгоманов першим (від 1876 р., тобто відколи емігрував із Росії) став уживати в своїх писаннях того самого "етнічного" псевдоніма, що відтак перейшов і до неї — "Українець" (10, 343). Как известно, в языке Т. Шевченко вообще не было слов "украинец", "украинка" или "украинцы". Драгоманов же писал о себе: "ми хоч і родилися від "подданных русского императора", але не є "руськими"… Ми — українець" (10, 348). (Во множественном числе говорил о себе в своем манифесте русский царь: "Мы, Николай Второй…"). Правда, в других местах этот "Українець" признавался: "А які ми руські — чи ми різновидність общого чи окреме зовсім, цього, правду сказати, гарно ніхто не знає".
Мемуарист писал: "Драгоманову, як людині з соціалістичними переконаннями, деякі члени Громади, за словами В. Антоновича, не раз закидали, що, мовляв, радикали зовсім не хотять знати українства, але на це він гостро відповідав, що той не радикал, хто на Україні не визнає українства, як і навпаки, кожний українофіл, що не додумався до радикалізму, є нікчемний українофіл. На цьому грунті ще до еміграції деякі члени Громади нарікали на Михайла Петровича, що він, мовляв, затіяв "общий кавардак" і хоче перевернути все догори ногами і скерувати в одне річище і радикалізм і українофільство… Не дивлячись на принципові розходження в соціально-економічних, політичних і національних питаннях, все ж Громада вважала за свій моральний обов’язок підтримувати Драгоманова і його видання. Правда, гроші часто посилались йому за кордон нерегулярно, приходили іноді з великим запізненням… Подібне ж було з листами. Тим часом Драгоманов, не маючи ні моральної, ні регулярної матеріальної підтримки, дуже нервував і нарікав на Громаду за недодержання своїх обіцянок та нездатність не тільки до політичної, а навіть і до видавничої роботи, в гострих виразах докоряв Громаді за дилетантизм, археологічну романтику і лакейську філософію, невідступно рекомендуючи зректись краще всякої провідної ролі в пропаганді українства як національно-політичного руху. Такий стан доводив його іноді до непритомності; так, не одержуючи довго від Громади ніяких вістей, він просто захворів і написав їм листа в різких виразах, що "вони певно з холери повмирали" (16, 397).
Известный украинский меценат Евгений Чикаленко вспоминал: "Колись Драгоманов у графі "характер" написав: "Весьма строптивый", що, певне, й було в дійсності, коли судити по його сестрі Олені Пчілці та по оповіданнях його товаришів" (там же). Все это привело в 1885 году к разрыву с киевскими украинофилами. "З 1889 р. на запрошення болгарського уряду переїхав до Софії, де й викладав історію в Вищій школі до своєї смерти 1895 р." (11, 56). На каком же языке "викладав"? Старшая дочь вспоминала: "Він прийняв свою нову службу в Болгарії з радістю і задоволенням. (Це був час страшних моральних мук його розриву з київськими товаришами, від котрих він далеко зайшов уліво і вперед…). Але він мусив страшенно працювати, щоб виробити два цілком нових курси… В контракті стояло, що через два роки він мусить викладати болгарською мовою. Але цього від нього не вимагали. Він сам сказав: "Я можу, як хочете, це робить, але мої лекції будуть дуже недоскональні!" В той час у Софійський університет не пускали жінок. Я так і не була в Софії ні на одній лекції батька…" (26, 60). Один из его слушателей вспоминал: "Спочатку нам було важко, не освоївши російської мови, слухати Драгоманова, але чим далі, тим більше й більше Драгоманов викликав у нас інтерес, тим більше він зачаровував слухачів своїм захоплюючим красномовством і своїми величезними знаннями" (7, 129).
О чем же были эти лекции? "Донька Михайла Петровича згадує: "Він прийняв свою нову службу в Болгарії з радістю і задоволенням. (Це був час страшних моральних мук його розриву з київськими товаришами, від котрих він далеко зайшов уліво і вперед…). Улюбленою темою його викладів була боротьба народів за політичні права. Про це він говорив з особливим пафосом і якось закінчив одну з лекцій словами: "Господа! Китайцы и славянские народы многочисленны, но будущее принадлежит англичанам, потому что оно зависит от характера народа". Його очі наповнилися сльозами, і всі зрозуміли, що він говорив із сердечною тугою…"
Больше всего расстраивали его не просто славяне, но именно украинцы. Причем некоторые вызывали отвращение. Один галичанин "запропонував М. Драгоманову відвідати збори віденських українців і учасників поїздки на Празьку промислову виставку. Михайло Петрович радо пристав на цю пропозицію, оскільки йому вперше доводилося бачити у Відні таку кількість галичан разом. Однак враження софійського професора від цієї вечірки "було дуже сумне. Усі промови, які проголошувано, були такі пусті і смішно-патетичні, патріотичні пориви бесідників, мало чи не всіх, такі безглуздні — се були саме місяці баденівської "нової ери" — а одушевленнє публіки тими промовами таке огидне, що Драгоманів почув вкінці відразу до тої публіки, і він, не вичікуючи кінця, запрпонував відійти домів… Додам тут ще і то, що як полудні, в кав’ярні, так і тепер, ніхто з галичан не побажав познакомитись з Драгомановим, хоч я звертався з тим до декотрих з них…" Не захотеть знакомиться с самим Драгомановым! Да это уже просто беспредел…