С галичанами у Драгоманова был долгий роман. В 1891 г. он написал "Австро-руські спомини (1867–1877)": "Доля привела мене в стосунки з австрійськими русинами Галичини, Буковини й Угорщини більші, ніж це звичайно случається росіянам, та навіть, наскільки знаю, й самим австрійським русинам. Котрі рідко виходять поза границі кождий своєї провінції. Через те я думаю, що мої спомини про ті стосунки не будуть без інтересу, а може, й не без користі й для самих австрійських русинів. Тож я розкажу тут як можу тілько об’єктивно". "Познайо-мившись з галичанами у Відні і вступивши в листування з львівськими літераторами молодої, чи народної, чи української партії, я помітив, що як у думках, які є в Росії що до галицьких партій, так і в розумінні самих галичан існує багато недорозумінь… Я помітив, крім того, що галичани, не дивлячись на своє західніше положення, в ідейному відношенні відсталіші від Європи, ніж росіяни…" Но как такое возможно?
"В очі галичан побачив я вперше в Відні літом 1871 р. Нас тоді з’їхалось у Відні четверо російських українців… З галичан ми бачились з членами "Січі", про котру не раз писав прихильно в "Санкт-Петербургских ведомостях"… Молодші мої приятелі раніше мене прибули до Відня й познайомились з січовиками, то й ці були сміливіші з ними, ніж зі мною, бо (як це кинулось нам у вічі зразу) галичани, як і німці, а надто австрійці, далеко більше звертають увагу на ієрархічні одміни, ніж росіяни. Незабаром один з моїх приятелів переказав мені, щоб я був обережний в розмовах про папу і римську церков, бо деякі січовики образились на мене, хоч не сміли того мені заявити. Я, як і всі ми, росіяни, а по крайній мірі — кияни університетського виховання, не маючи ніяких конфесійних тенденцій, не думав навіть чіпати навмисне папу, як і поклонятись йому… Тепер я наткнувсь на земляків, та ще й сопартійників, народовців, перед котрими мені не вільно було показувати симпатії до італійської вільності й єдності і антипатії до "Посланія" Пія ІХ! Звісно, я відповів, що буду більш обачним щодо форми моїх думок, але суті їх зміняти ні для кого себе обов’язаним не вважаю. Це була перша в своєму роді наука мені, наївному російському прогресисту, котрий знав доти одну тільки цензуру — поліцейську, що єсть далеко страшніша цензура — громадська, добровільна! Згодом я все більше дізнававсь її у своїх австрійських земляків, а нарешті побачив її і в російських українофілів далеко більше, ніж ждав. Окрім усього іншого, в останньому не можна не бачити впливу галичан і на російських українців.
В дальших розмовах наших з січовиками виявилось, що для них наша Україна сама в собі і у відносинах до Росії terra incognita: ні історії, ні географії, ні порядків наших, навіть літератури спеціально української вони не знали, а вже про книги, писані про Україну ж, та "по-московському", хоч і не питай: так, не знали вони творів ні Гоголя, ні Костомарова. Коли ми дивувалися тому, то нам одповідали не тілько, що того в них нелегко здобути, а навіть і таке, що знати те і необов’язково, бо то все "московське". А коли ми на те казали, що хоч би й так, то все ж, не знаючи таких речей, ми не тілько були б глухі й німі, а навіть про нашу Україну нічого б не знали, на те нам потроху почали закидати, що ми лихі патріоти. В поглядах на відносини України до Росії, до російської культури й літератури виявлялись в січовиків думки зовсім фантастичні. Вони просто прикладали до того всього австрійську мірку… Переяславська умова 1654 р. здавалась їм чимсь подібним до угорської конституції 1848 р.; Москва так само порушила Переяславську умову, як Австрія — угорську конституцію після 1849 р. …Того, що гетьманщина 1654 р. — зовсім не вся Україна й що після того було кілька умов, котрі затерли ту першу… що помосковлення йшло у нас поволі й за поміччю самих наших земляків (починаючи з "черні" й славного Запоріжжя в 1658–1663 рр.), в котрих не було свідомого на-ціонального чуття, що й тепер його нема в більшості наших освічених класів, а в народі єсть тільки неясне чуття, що він не "кацап", але нема ясної думки про те, хто він? — і що через те всі ми мусимо виходити навіть у своєму автономізмі не від трактатів і навіть не від принципу національності (котрий панрусисти повертають проти нас), а від загальних ліберально-демократичних принципів політичних і культурних… — цього всього слухали від нас наші січовики як чогось зовсім чудного, а в усякім разі незгідного з нашим українством. Після розмов ми поклали перш усього постаратись зібрати для "Січі" бібліотеку…"
Вскоре выяснилось, что галичане не только не читали украинской или русской литературы, а просто мало читали. "Як я поїхав з Відня в Галичину, то перше слово, яке я чув від молодих галичан, — це дивування перед тим, які освічені в російській Україні жінки. Це була перша побіда, яку одержала нова російська культура в австрійській Русі, побіда, котру volens-nolens признавав кожний галичанин, навіть і ті, котрим не подобались манери росіянок". Но вот, наконец, долгожданный Львов. В Полтаве Драгоманов привык к тому, что "карточний стіл — це "свідоцтво духовного убозтва" компанії… Коли це бачу у Львові, в університетському місті, в столиці вільнішої частини нашої Русі, в напівполітичному товаристві — столи з картами і за ними сидять звісні патріоти, професори, літерати, політики, для них покидають усяку розмову про найбільше пекучу справу патріотичну, народну, літературну…" Та це ж старий Гадяч, повітове місто миколаївської доби! — думалось мені, коли я вертавсь у свій готель після першого вечора в "Бесіді" (народний дім у Львові). — Ось куди я вернувсь, об’їхавши стілько світу!" Незабаром довелось мені проїхати і в мій Гадяч, а потім ще два рази одвідати Львів і навіть прожити в ньому якийсь час, і я мусив сконстатувати порівняння, таки менше корисне для столичного й університетського міста галицького перед повітовим містечком у Полтавщині. Нігде я себе не почував так одрізаним від інтелектуального світу, як у Львові, не кажучи вже про другі міста австрійської Русі, нігде не бачив меншої ваги, котра давалася читанню для загального образовання. Галичани мають кав’ярні, куди майже кожний забіжить щодня, мають товариства; і там і там єсть газети, майже виключно австрійські, в котрих галичанин пробіга телеграми та дивиться карикатури і анекдоти (обов’язково навіть більш, ніж телеграми!). Дехто дома або в наукових бібліотеках працює над спеціальностями, хоч найбільше над вузькими, далекими від інтересів життя, та ще й по старомодним, схоластичним методам. Але, власне, образуючого читання в Галичині я майже не бачив. Публічних бібліотек замало, кабінетів до читання майже не було, нічого подібного до музеїв у малих німецьких університетських містах; товариські бібліотеки мізерні навстид; по домах теж не побачиш багато книжок, — кажуть, через бідність, хоч, наприклад, у Росії вчителі гімназій не багатші, а все-таки книжок у них більше, і хоч на кав’ярню й карти знаходяться грошенята й у галичан. От через що в Росії не то по університетських або й по губернських містах, але й по повітових, де все-таки з 50-х років почали закладатись публічні бібліотеки, перед котрими, наприклад, на просвітську сором і глянути, а іноді й на селах, де дві родини виписують одна "Вестник Европы", а друга "Отечественные записки" та й міняються ними, й дають навколо — побачиш було багато більше зв’язку з цивілізованим світом, більше смаку до інтелектуальних інтересів, ніж у Галичині в самому Львові (Майже точнісінько таке саме казав мені й один молодий поляк, котрий прожив років з 2 в Галичині, ві Львові й у Кракові)".
Миссия во Львове продолжалась. "Пішов я до редактора "Правди". Чоловік, як у нас кажуть, з толком, не скорий, але розважний, не дуже одвертий, але й не крутій; нагадує трохи кацапську приповідку: "Хохол не соврет (не збреше), да и правды не скажет", коли перевернути цю приповідку з кінця… Найбільше довелось мені говорити з Корнилом Сушкевичем, до котрого навіть вислав мене редактор, сказавши, що він сам, власне, самостоячий хазяїн у "Правді", котра залежить од громади, а тут найбільше має впливу К. Сушкевич. Він показавсь мені чоловіком доволі енергічним (що рідко серед галичан, взагалі апатичних)…