Олексич: "Леся Українка вказує, що відома біблейська легенда про потоп перейшла до біблії з священних книг "Вєд", і що ця легенда зустрічається майже в усіх релігіях світу". И о чем же это говорит? Наверное, все-таки о том, что потоп имел место.
По мнению "научного" атеиста, таких же "противоречий" она отыскала много: "Вкрай суперечливі легенди про обрання Саула царем ізраїльтян, про Давида і його царювання після Саула, про вавілонський полон і т. д." Однако цена всем этим "находкам" та же: пятачок за пучок.
Искажающему Библию можно только посочувствовать. Потому что это занятие трудное и неблагодарное. Многие читали, каждый может легко проверить и сказать: "Не туліть горбатого до стінки". Зато легкой добычей для всякого рода "научных" атеистов всегда были бедные "первістні люде". С них и Украинка начала свой "курс".
Видный религиовед Мирча Элиаде в конце XX века писал: "Если сегодня все уже в принципе согласились, что у палеоантропов была религия, то охарактеризовать ее содержание на практике трудно или вообще невозможно". Но поэтесса, как натура художественно одаренная, представляла себе в деталях даже внутренний мир палеоантропа:
"Для первісної людини все, що має рух, — має життя, отже в світі все живе, все має душу. Міцні сили природи, дивні істоти, незрозумілі появи світові — все то боги. Первістна людина бачить своїх богів навколо себе, вона їх чує. Де лише обернеться, всюди бачить таємницю, всюди бачить своїх богів. Така віра кожного первістного люду, тільки в кожного народу вона має свої відміни"; "Віра у первістних людей теж була проста, немудра. Віра почалася у людей з їхнього погляду на світ. Де чого в світі вони боялись і вважали ворожим, друге знав сприяло їм, і вони любили його, от звідси повстала віра в злих і добрих богів. За богів давні люде вважали сили природи: вітер, грім, дощі т. п., і навіть створіння де-яки…Потім вибірали навіть окремих людей, що повинні були служити богам. Тиї люде провіщали народові божу волю. Коли бог був розгніваний, все віддавалось, аби загодити його, навіть людей віддавали йому на жертву. Звісно, чим дичійші та первіснійші були люде, тим дичійша та первіснійша була й віра, бо ввірі одбивається натура і світогляд народу".
Не менее элегантно решалась и проблема возникновения монотеизма: "В первістних релігіях боги — се сили природи, потім же пізнійше люде починають вірити в богів, що з’являють собою різні цноти людські… Помалу віра в богів природи перейшла в чисту віру в людські цноти та людську думку і душу… Мислячи та міркуючи над тим, що то власне таке та найвища душа, люди поставили її в своїй думці надто високо, почали уважати її чимсь неможливим до зрозуміння, чимсь таким чистим, високим, всеобіймаючим і вічним, що вкінці, замісць якогось всім зрозумілого бога природи, почали собі в’являти бога, що з’являв собою щось безпочаткове, безконечне, істнуюче і неістнуюче, або краще сказати якесь велике "Ніщо".
М. Элиаде писал: "Священное" входит в саму структуру сознания, а не представляет некую стадию его истории". Поскольку оно ориентирует человека на то, что выше него, то представить себе человека без того, что выше него, невозможно. Однако для Украинки ничего выше человека нет и быть не может: "Фантазія стародавніх людей взагалі мала нахил творити на небі дублікати всього того, що вони бачили на землі". Так ее научил атеист Фейербах. Так она научила сестру (кстати, много ли требуется "фантазії" для создания "дублікатів"?).
С легкостью необыкновенной "реконструировалась" и эволюция священного: "Веди не наказують людові бути цнотливими, в їх не говориться ні про святість духовну, ні про повинность до рідного краю та громади. Одна тільки повинность виставляється там: догода богам… Дедалі почали уважати святим усе, що тілько приходилось до служби божої: ножі, ложки, палки і все, що потрібне було для поданку, святими уважались молитви, слова і міра святих гімнів. Люде, що гляділи божих поданків та святого багаття, сами почали зватися святими — Devas. Вони ж бо творили самих богів, добуваючи вогонь та Сому, викликаючи ранню зорю, день і сонце силою свого співу. І от з патріархальної громади арійської витворилася помалуі непримітно сувора святецька Браманська держава, де святці запанували міцно над усім людом і закували його у святі кайдани". Все хорошо. Вот только никак не удается уловить переход от полного отсутствия "священного" к его наличию. Он скрывается за емким термином "Дедалі".
Почти все в этом "курсі" было взято из иностранных источников. Поэтому один эмигрантский исследователь резонно призывал: "читаймо наперед уважно текст Менара". И приводил целые фрагменты, взятые из французского источника: "У рухливому і змінливому видовищі з’явищ первісний чоловік вбачає таємні сили, які він називає Богами. Він відчуває їх у собі і поза собою, він їх бачить і чує, він віддихає ними. Кожний рух, кожне враження напоює його Божественим життям" (цит. по: 9) и т. д. Именно эти тексты Украинка переводила "на українське" или просто пересказывала своими словами. Поэтому, когда через 20 лет возникла идея издать эту "історію", она писала сестре: "Назвати її слід "Історія давніх народів Сходу. Зложила Леся Українка по Менару, Масперо і інших".
Почти все в этом курсе было чужое. Но кое-что — явно от себя. Например, такой пассаж: "Отже віра була вся в руках магів, а народ не розумів навіть тих святих одправ, що співали маги. Се врешті не дивно, коли собі пригадаємо, як тепер в православних церквах співають давньою славянською мовою, в католицьких латинською, в жидівських давньою гебрейською, в турецьких арабськоюі всіх тих мов теперішні люде не розуміють, однак одправу слухають і святою називають". Некоторые в православных храмах не только "слухають", но даже и понимают услышанное. Об этом лучше спросить у тех, кто участвует в богослужениях. Проведем мысленный эксперимент. Вот, например, "теперішні люде" слушают на церковно-славянском языке молитву "Отче наш". Можно посчитать, сколько слов им непонятно: "Отче наш, Иже еси на небесах! Да святится имя Твое, да приидет Царствие Твое, да будет воля Твоя, яко на небеси и на земли. Хлеб наш насущный даждь нам днесь; и остави нам долги наши, якоже и мы оставляем должникам нашим; и не введи нас во искушение, но избави нас от лукавого". Кому непонятно одно слово, кому два. Разница между латынью и современными европейскими языками (немецким, английским, французским) — посущественнее. Но приравнивать отношение между турецким и арабским языками к отношению между русским и церковно-славянским можно только при особой симпатии к православию и особой лингвистической одаренности.
Сотрудничество Украинки с дядей продолжалось. Е. Огнева в статье "Про створення підручника Лесі Українки "Стародавня історія східних народів" сообщает: "У жовтні 1892 року Леся Українка читає "Основи єврейської історії", надісланої Драгомановим. Це — "Священна історія. Частина перша. Основи єврейської історії" М. Верна… Вона перекладає праці Верна "Євангеліє" та "Історія жидів", опубліковані І. Франком у журналі "Житє і слово" (1895). Її звернення до Біблії, окрім власної зацікавленості, пояснюється бажанням допомогти М. Драгоманову, який у 90-ті рр. працював над критичним оглядом релігійних течій" (цит. по: 9).
Драгоманов советовал племяннице переводить на украинский язык работы Мориса Верна и Ренана для распространения на Украине критических взглядов на религию. Несомненно, их труды были для него авторитетны. Однако она была не согласна с обоими: "Мені здається, що М. Верн занадто легковажить чужі теорії і перехвалює дуже геній жидівський. Мені видиться, що він в кінці обох розправ робить реверанси перед попами і всіма правовірними християнами, але, може, се мені так здається. Нема що і казать, що в Галичині за сі статті предадуть анафемі і видавця, і перекладачів, і коментатора з усім їх нащадком і накоренком. Для мене се буде, може, і цікаво, бо ще ново. А врешті, все одно, — цур їм!" (1894).