Драгоманов учил всех и всему. "Як свого часу сформулював запитання Микола Євшан, чи можна взагалі говорити про Драгоманова як про літературного критика, адже, властиво, він не був критиком, як не був "ані вченим, ані публіцистом", лише "усім нараз і то всюди, у кожному творі" (7, 98). "Намагаючись провести українське письменство дорогою європеїзації, він вказував на те, що література має віддзеркалювати реалії життя, як, наприклад, французька. Крім того, не радив він відвертатися й від літератури російської, яку поціновував за те, що "свідомий лібералізм, як і свідомий демократизм зародився на Україні перше зовсім не на нашій етнографічній мові", але російською… Крім того, перша "поетична проба зв’язати європейський лібералізм з історичними традиціями українськими" була зроблена не українцем, а великоросом — Рилєєвим — у його думах… Драгоманов високо поціновував твори Пушкіна й Лермонтова: "Підіть в сім’ї українські і подивіться, чи можуть там батьки, навіть українофіли, дати своїм дітям літературне образовання на самому Шевченку без Пушкіна і Лермонтова? І не судіть строго тих батьків, бо на світі єсть інтереси і окрім етнографічного патріотизму!" Однак, віддаючи належне росіянам там, де вони на це заслуговували та були тим корисними й для української нації, Драгоманов водночас бажав, щоб українці все-таки "черпали культуру прямо із європейських джерел", а не з сучасних "московсько-петербурзьких водовозних бочок". І з сумом зауважував у листі до В. Антоновича, що "земляки в гарячі хвилини потрапляють не лише на петербурзькі бочки, але навіть прямо на московські лайноочисні ящики" (7, 101).
В это время творили Достоевский и Толстой, писатели высшего мирового уровня. Но он видел преимущественно "лайноочисні ящики". Такая уж оптика была у этого человека. Такому не угодит никто: "М. Драгоманов критикував українську поезію, що "майже не обновляється новими мотивами", а переспівує Шевченка, та й то "переважно його козакофільство й формальний націоналізм"… Не жалів він критики й на адресу своєї рідної сестри, Олени Пчілки. В одному з листів до неї він, зокрема, писав: "Удивительно, как это люди сорок лет не могут выскочить из-под "Тополи" и проснуться от "Причинних". Но еще более удивительно, как это люди не наберутся ни вкуса, ни самоуважения, чтобы не издавать "Луны" (украинский альманах на 1881 год) и "Суженой"… Но пусть уже Нечуй никогда вкусом не отличался… Старицкий тоже, а Конисский, сей, очевидно, теперь leader Киевского украинофильства, который заставит плакать и о Чубинском — и безвкусен, и необразован и ничем не занят.
Но как же "Пчілка", насекомое, которое й світу бачило, літаючи, вкус обязанное иметь уже по самому званию своему и занятое делом действительно медоносным, — азбукою, — могла унизиться и до писания, даже думанья о такой во всех отношениях пошлости, как "Сужена"? (7, 102). Кто бы мог подумать, что Нечуй-Левицкий и Старицкий никогда не отличались вкусом, а Конисский был еще хуже Чубинского? И этот самый Конисский — "теперь leader Киевского украинофильства". "Теперь", т. е. после их конфликта с Драгомановым.
"Сестра, напевно, ображалась, але її листів, в яких би вона перечила братові, не залишилось. Однак про те, що образа з її боку все-таки була, можна судити, читаючи одне з наступних драгомановських послань, датоване червнем 1886 р.: "А выражения у меня сильные выливаются именно от того, что я ценю тебя высоко и не могу не плакать при виде того, как ты, — и значит тем паче целый слой людей, — "переконищились", добровольно удалиться за 50–60 лет назад не только от Европы, а даже образованной кацапии, — это называется "культурничество" (7, 102). "Образованная кацапия" в это время дала Толстого и Достоевского. А кого Европа такой же глубины?
Племяннице дядя писал: "Моя думка завше одна: твоя муза розумненька і тепленька дівчина, та шче молода, мало бачила світу і картин не набралася… Люди з неї будуть непримінно, а надто коли вона буде критично дивитись на доморощену премудрість" (7, 102). Не Пчилка ли имелась в виду? Или, может быть, "Киевское украинофильство"? Вот Украинка "переклала з "Великої французької енциклопедії" статтю французького вченого Моріса Верна "Біблія або Старий завіт". Перевод вышел во Львове. Дядя недоволен: "Прочитавши твій переклад в печаті, бачу, що в ньому чимало церковних слів і московитизмів. Але ж ти мову українську собі виробила. Так то і єсть, що всі ви виробили мову, — та бідну, як тісний круг ідей, в котрім всі ви крутитесь. А прийдеться вийти з него, — і нема набою. Ще один резон — налягти на переклади "знатных иностранцев", замість тим способом добиватись у Львові помпадурства серед дурнів".
В другой раз она оправдывалась в своем подозрительном интересе к "кацапщине". Написав о своих претензиях к натурализму Золя, продолжала: "За це ж я не люблю й Толстого, та ще за його містицизм. Я ж, як нарошне, читала більш усього його остатні твори, в котрих, окрім чортів та ангелів, нічого не видко, або само тільки страхіття, як наприклад, "Смерть Ивана Ильича". "Власть тьмы" мені теж зовсім не подобається, отже я й просила прислати її не для того, щоб я так уже кохалась у Толстому, а для того, щоб побачить, як може вийти така крайня кацапщина у франзузькому перекладі".
"Заслугою Драгоманова стало видання у Женеві у 1878–1882 рр. першого політичного українського часопису — журналу "Громада". Метою видання, вільного від цензури, став не лише розвиток самосвідомості українців, а й їх ознайомлення з ліберальними та соціал-демократичними теоріями, що побутували на західноєвропейських теренах… Драгоманов обгрунтував програму федералізації Росії… Ідея Драгоманова про необхідність активізації політичного українського руху не знайшла відгуку у середовищі української інтелектуально-політичної еліти… Результатом полеміки, суперечок і взаємних звинувачень, що летіли від громадівців до Драгоманова й у зворотньому напрямі у 1886–1887 рр., і став розрив стосунків. Як писав сам Драгоманов, після 1883 р. "я став demode (немодним) навіть у більшості своїх попередніх друзів, став вважатися за людину наївну і притому, небезпечну через радикальний і навіть "революційний" характер свого лібералізму. Реакційне спрямування і відраза до мене проникли і в українські гуртки" (7, 127).
Христианство как таковое он вообще не принимал "за фактично національну віру" украинцев: "Коли взяти пам’ятники "народної мудрості" — легенди, пісні, прислів’я українські — та по них характеризувати народну релігію, то побачимо, що в ній над грунтом натуралістично-політеїстичним лежить найбільше кора релігії маніхейсько-богумильської, так що коли б треба було застосувати до якої з історичних релігій наш народ, то я б його застосував скорше всього до богумильства, і наперед хвалюсь, що одолію кожного свого противника в науковому спорі про цю справу" (10, 280). Да уж, это было бы очень "научно": ограничивать спор о вере народа его легендами, песнями и пословицами. Даже его племянница не ограничилась только этими источниками. Поэтому и не могла игнорировать историю христианства. Но поскольку оно было у нее, как кость в горле, в конце жизни она собирала материал для произведения "з боротьби християнства з "релігією предків моїх".
5.4. Русскоязычный отец Украинки
Петр Косач (1841–1909) также был настороен оппозиционно: "у 1859 році вступив до Петербурзького університету… За участь у студентських заворушеннях був виключений з другого курсу" (11, 359).
"Багато студентів покарали, в тому числі й батька". Кара была такая: "Приїхав до Києва і поступив до Університету Святого Володимира на правничий факультет. У 1864 році захистив ступінь кандидата законознавства… Ще навчаючись у Києві, Петро Косач увійшов у товариство української "Громади", працював у недільних школах, видавав "метелики" (популярні книжечки українською мовою)… З того часу проблеми, болі й надії української інтелігенції увійшли в його кров і плоть. Серед товариства української інтелігенції зустрів свою майбутню дружину, сестру Михайла Драгоманова красуню Ольгу… Хоч усе своє свідоме життя був тісно пов’язаний з українськими культурно-громадськими справами, проте українською мовою досконало не володів, лише послуговувався окремими виразами, словами, принаймні в усному мовленні… Був, як на ті часи, людиною досить забезпеченою. Однак майже всі чималі кошти він віддавав на українські громадські справи… Фінансував більшість видань дружини (Олени Пчілки), дочки (Лесі Українки), сина (Михайла Обачного), невістки (Грицька Григоренка). А також українські періодичні часописи, альманахи" (11, 359). Сестра Украинки Исидора писала: "Батько мій — Петро Антонович Косач — мировий посередник першого призову по скасуванні кріпацтва в Росії" (11, 303). Кто же "призвал" папу на это благородное поприще? Известно кто: русский царь Александр Второй Освободитель. Сестра Ольга вспоминала: "Батько 1865 р. був призначений секретарем Київського губернського по селянських справах присутствія: з того часу все життя служив по тих справах. 1866 р. був призначений предсідателем Новоград-Волинського з’їзду мирових посередників. Посади мирових посередників утворено в царській Росії по визволенні селян з кріпацтва. І мирові посередники за буквою закону мусіли бути за посередників поміж поміщиками та селянами, обстоюючи інтереси останніх щодо нарізки землі та дбаючи про полюбовне вирішення суперечок. Суперечки ці розглядалися на засіданнях з’їзду мирових посередників" (11, 52). Биограф поясняет: "Інститут мирових посередників та їх повітових з’їздів було введено у зв’язку з реформою 1861 р. Їм належала адміністративно-судова влада в повітах. Крім того, вони здійснювали нагляд за селянами, розмежовували поміщицькі та селянські земельні наділи й складали уставні грамоти. Мирові посередники розглядали чиншові справи та про викуп селянами землі у поміщиків" (7, 182). Таким образом, отец Украинки всю жизнь реализовывал благую волю царя. И за это получал немалые деньги. Однако для всего семейства не было врага большего, чем русский царь.