Пример "московского течения" — русскоязычный отец Ольги Драгомановой. Другой пример — ее русскоязычный муж. Именно для того, чтобы скомпенсировать это зловредное "течение", она уже сознательно настойчиво вбивала такие же "гвоздики" ("легенди та міфи, казки й забобони") в головы своих детей: "Олена Пчілка тим самим започатковувала у власній сім’ї культурні традиції, відмінні не лише від традицій сім’ї свого чоловіка, але й від традицій сім’ї, з якої вийшла сама. Тож якщо, приміром, листування зі своєю матір’ю — Єлизаветою Драгомановою — вона здійснювала, за рідким винятком, російською, то Лесині листи до "любої мамочки" писалися вже тільки українською" (7, 49). Поэтому подруга Украинки Людмила Старицкая справедливо писала: "Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями з сповитку" (7, 53). И даже еще раньше.
"18 липня 1869 року Косачам народився син Михайло, а 13 лютого 1871 р. — дочка. Перед її народженням Ольга Косачева ввесь час працювала, перекладаючи з німецької мови українською твори Шпільгагена. Пологи були цілком нормальні. Дитину названо Ларисою" (11, 57). Шпильгаген — это символично. Украинцам тогда явно не хватало произведений Шпильгагена. Из истории всемирной литературы узнаем, что "в технике его романов многое напоминает Эжена Сю и эпигонский романтический французский "жестокий роман"… писатель чаще всего просто заимствует романтические штампы". Эжен Сю прославился "Парижскими тайнами", а Шпильгаген специализировался на тайнах берлинских: "Главная заслуга Шпильгагена (и секрет его успеха у современников) — умение оперативно откликнуться на веяния времени, отразить столкновения разных политических концепций, которые хотя подчас и носили преходящий характер, однако в те годы были злободневны… Его романы пользовались популярносью у современников, и прежде всего в "прогрессивных" кругах. Мировоззрение писателя не отличалось ни последовательностью, ни самостоятельностью… сочувственно изображал сторонников социалистических идей, опять-таки воспринятых весьма поверхностно, преимущественно через деятельность Лассаля, в котором он видел героя своего времени".
У героев Достоевского всегда трудное детство. Так было и у Ларисы Косач. Проблемы начались уже на первом году жизни. О них рассказывала ее мать. Летом 1891 года в семье Косачей гостило семейство И. Франко, который осенью писал к матери Украинки: "Ми обоє з жінкою дуже турбуємося станом Вашого здоров’я, шановна пані. Від’їжджаючи жінка покинула Вас недужою і боїться, чи турботи, які причинили Вам наші діти, не пошкодили Вашому здоров’ю. Будьте ласкаві, напишіть нам хоч кілька слів". В ответ О. Пчилка писала: "Діти Ваші мене не клопотали. Одно мене журило, се здоров’я Петруся. Скажу Вам по правді, от же я боялася, щоб він не помер у нас замість того, щоб поправитись; думаю й тепер, що лиш якимсь чудом зостався він живим. Ви втішилися тим, що у Петруся не сухоти, а тілько англійська слабість. Отже, по-моєму, не велику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті…" Это письмо родителям, которые благодарят за помощь, после отдыха в деревне привезли своего Петруся домой и продолжают старательно заниматься его здоровьем. Странное письмо… Очевидно, не зря публикаторы письма Пчилки к Украинке опустили то место, где говорится о бедном Петрусе (см. раздел 4.6).
Дальше — больше: "…Принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз і не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О, моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращею долею, ніж теперішнє єї життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль. Ну, але що про се говорить! Як я, так Ви не зможемо чинити по холодному розумові спартанців — свідомо прикінчувати життя недолугій дитині. Дай боже, однак, щоб Ви з своїми помічними заходами коло бідолашного Петруся були щасливіші, ніж я коло Лесі! У всякім разі я рада, що Ви не проклинатимете побит у Колодяжному, бо якось вивезли Петруся звідси живого, увесь час я дуже боялася, щоб не вийшло інакше".
О том, как мать "виратувала" дочь на первом году жизни, вспоминала сестра Украинки Ольга: "Коли народилася Леся, то мати наша заслабла на тяжку анемію і мусила серйозно лікуватися, не могла доглядати сама своїх двох малих дітей (синові Михайлові було півтора року), а найгірше, не могла сама годувати Лесю, як вигодувала сина Михайла… Довелося годувати Лесю штучно, а за тих часів це була справа ще дуже незвична та невпорядкована. Леся почала сильно слабувати. Батькові тоді доводилося раз у раз їздити в службових справах, і він розказував мені, як він до розпачу доходив, приїздячи додому та застаючи Лесю в тяжкому стані, після того як під час пробування вдома налагодив було її годування. Врешті батько взяв відпустку спеціально для того, щоб доглянути Лесю, бо боявся, що інакше вона загине. Взявся пильно виконувати всі лікарські приписи і врешті осягнув того, що Леся не лише залишилася при житті, а зовсім одужала та поправилася". Но вот вопрос: а где же в это время находилась мать? Многие биографы об этом скромно умалчивают, но прогрессивная Забужко режет всю правду-матку: "пані Косачева… могла покинути новонароджену Лесю на руки чоловіка й податись на півроку до Італії зцілятись "од анемії" (мовою сучасної медицини — од постпологової депресії)" (10, 429).
Немного погодя — опять Италия. Сестра Ольга писала о путешествии 1872 года: "Весною чи літом Лесина мати поїхала на довший час до брата М. П. Драгоманова за кордон у Фльоренцію (з Лесею і її братом малими залишилися батько і бабуня та тітка Олександра Косач). Мати їздила з братом до Риму, з братом і братовою до Помпеї. В листопаді Лесина мати, вертаючись додому од брата з-за кордону, зупинялася на 8 днів у Відні. Там вона познайомилась з Мелітоном Бучинським, якому М. П. Драгоманов доручав "наставити її у Вашій столиці на путь істини". Бучинський познайомив Лесину матір з галицькими відносинами, справами. Своїм органічним і свідомим українством інтелігентної людини зробив велике враження на неї… На Бучинського своєю відмінністю від тодішніх галичанок і німок О. П. Косач справила теж сильне враження. Він написав про неї, що це "ein herrliches Weib" (чудова жінка), що вона його "ідеальна приятелька" (30, 26). Разобравшись "з галицькими відносинами, справами", ein herrliches Weib (великолепная женщина) вернулась в семью. Но своего "идеального приятеля" не забыла. "В уривку з оповідання "Товаришки" (збірник "Перший вінок", Львів, 1887) про знайомство Люби з Бучинським у Відні є, між іншим, такі слова: "Коли вони (Люба і Бучинський), вітаючись привітно, ласкаво стискають одне другому руку, то не залицяння об’являється в тому: то братерськи вітається галицький Русин з сестрою Українкою". Уривок той кінчається так: "Люба виїжджає з Відня. Бучинський провадить її на вокзал; Люба дякує йому за всі його послуги, котрі він з своєї доброї ласки оказав їй у невідомому великому місті; вона соромиться тільки сказать йому, що в душі своїй вона дякує йому ще за одну послугу і що коли вона вернеться додому з міцнішими національними "переконаннями", що й цим вона мусить завдячувати йому! Люба попрощалася з ним щиро, по-братерськи. Так багацько послуг, дарованих так щиро-безкорисно, можна пам’ятати цілий вік!" (30, 26). Да, редкий человек способен "так щиро-безкорисно" позаботиться о сестре своего соратника. Да еще укрепить ее "національні переконання". Т. о., не только дядя Украинки величал себя "ми — Українець", но и ее мать — "сестрою Українкою". У этого ребенка была одна дорога: в Украинки.