А общественная деятельность Пчилки била ключом. Она вспоминала: "Життя цілого кружка Михайла Петровича було напружене, нервове. Кінчалися розпочаті роботи. А наостанку прийшов і той прощальний вечір у травні 1876 року". Далее шло "жваве листування", "міцна потреба нам побачитись". В 1878 г. "був придатний час до того, щоб побачитися з Михайлом, бо на той час була якраз Паризька всесвітня виставка… Ми з ним з’їхались у Парижі… Зустрілись ми тоді з емігрантами, бачились на різних збірках і гулянках з кн. Кропоткіним, В. Засулич". "Поки я була місяців 2 за кордоном, то ті, хто глядів моїх дітей без мене, попсували їм українську мову" (11, 129).
По приезде общественная деятельность продолжалась: "По службовому становищі мій чоловік (він був не тільки "председатель съезда мировых посредников", але й "предводитель дворянства") був у близьких стосунках із владою і цивільною, і військовою, повинен був брати участь і в клубному житті…" Клубная жизнь — это было именно то, что надо… Но вот семья переезжает в село. И весь темперамент матери обращается теперь только на воспитание детей: "У 1880 р. ми переїхали з Луцького в Колодяжне. Головним моїм завданням було виховати Михайла і Лесю… Товариства дитячого у них майже на було: виключність їхнього українського напрямку не давала змоги ширити дитячі знайомства". Все прочие дети в этом украинском селе были, очевидно, какого-то другого "напрямку", а следовательно — не должны были общаться с детьми "предводителя дворянства". Если учесть, что Ларисе в 1880 году было девять лет, а Михаил — на полтора года старше, то "виключність їхнього українського напрямку" объяснялась исключительно "напрямком" их матери: "Я дуже турбувалася тим, щоб обрегти дітей від небажаних впливів, бо вже ж рішуче треба було зайнятися шкільною наукою їхньою. До школи мені шкода їх було віддавати. Треба було відшукувати відповідні джерела, щоб знаходити для них хоч відповідну лектуру хатню, коли не в школу".
"Небажані впливи" — это школа, в которую ходили все другие дети, но только не из этой семьи. Сестра Исидора вспоминала: "Нас батьки не віддавали рано до школи (гімназії тоді були російські), а готували до середньої школи вдома, і ми до гімназії вступали до 4-го або 5-го класу, а сестра Ольга до гімназії вступила аж до 7-го класу" (11, 153); "Мене вчитись віддали одразу до четвертої кляси державної гімназії. Мама не хотіла, щоб російська гімназія (українських тоді, як відомо, не було) покалічила малу дитину" (11. 303). "Діти підростали, але Ольга Петрівна Косач нізащо не хотіла віддавати їх до гімназії, боялася, що виховання там їх морально покалічить" (11, 60). Кому же нужны моральные калеки, которых выпускали гимназии, через которые проходили все прочие дети страны?
Другие "небажані впливи" — это русская нянька: "До шкіл діти нікуди не їздили. Мені тоді здавалось, що школа зараз же зруйнує моє змагання виховати дітей в українській мові… До цього страху за українську мову дітей приходиться і те, що я, живучи ще у Звяглі, в такому простенькому місті, що скидалося навіть на село, приїхавши з-за кордону, возила дітей з першою весною "на дачу", щоб вони не одвикали од мови, бо під той час, як я виїздила за кордон, прийняли були няньку-росіянку, з бувших кріпаків панів Урусових, що розмовляла лише по-російськи і трохи таки мову дітям попсувала. Цей вплив швидко минув". Биограф пишет: "Відтак ще зовсім маленькою Леся побувала в селі Жабориця, де дитячий мозок чітко виконував поставлене завдання — "насичувався" мовою рідного народу" (7, 53). Поставленное (перед мозгом) задание было выполнено. Но интересно, не "попсував" ли "мову дітям" отец, "бо він нею не уміє говорити" (как писала его жена)?
Ее влияние было постоянным: "Увесь час діти перебували під невідступним піклуванням матері, яка багато оповідала їм (у Косачів, як і у Драгоманових, вдома розмовляли переважно українською мовою) з історії, переважно старої грецької, з мітології, співала їм українських пісень. Челядь оповідала дітям місцеві казки й перекази, співаючи місцевих пісень" (11, 57). Не каждая семья в Российской империии имела свою челядь. "До плану Лесиної домашньої освіти входило вивчення літератури. Леся писала вірші, і цим безпосередньо керувала її мати. Ольга Петрівна тут виявила велику вимогливість, примушуючи дочку в пошуканнях досконалості без кінця переробляти свої поетичні твори" (В. Покальчук). Один из гостей семейства Косач удивлялся только одному: что при такой энергии матери не все ее дети стали писателями.
Забужко высоко оценивает подобные эксперименты на людях: "Лесю Українку можна вважати "лабораторно чистим" українським "культурним продуктом". Взірцеве дитя… "садової культури", всією своєю "соціальною генетикою", освітою й вихованням вона завдячувала виключно "локальній спільноті", — таємному ("катакомбному") "королівському двору" України останньої третини XIX ст., де "королева-мати", з метою максимально ізолювати дітей від впливу імперської школи, ростила їх у спеціально сконструйованій "культурній пробірці" (10, 425).
В 1892 г. Пчилка писала профессору Львовского университета Огоновскому, который собирал материалы по истории украинской литературы: "Питаєте про дітей, Лесю (котра дійсно єсть Лариса) й Михайла. Власне, їх біографія (коли такі молоді особи заслужують на "біографію") єсть разом з тим доповненням і моєї життєписі. В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки — і з певністю можу сказать, що мені се удалося. Ховаю дорогий для мене лист Михайла, писаний в одну смутну для мене хвилину; в тім листі мій первенець пише: "Коли я став тим, чим єсть, коли в мені є що-небудь доброго, то се дякуючи Тобі, мамочко". Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я; може б, стали… але хутній, що ні… Від батька вони не могли б навіть научитися української мови, бо він нею не уміє говорити. Власне, я "наважила" і завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалу пізнавали її як найбільше. Життя зо мною та посеред волинського люду сприяло тому. У всякім разі по цих спробунках, що досі надруковано з писань моїх дітей, видно по їх напрямку, по темах і навіть по їх літературній мові, що Леся й Михайло теж і яко автори нової школи суть плоть од плоті моєї і кість од кості моєї!". Она обещала: "От буде письменна та друкована…" И стала дочь "письменна та друкована".
Ольга описывала сестру и ее "полум’яне серце": "Школи в Колодяжному не було, і Леся сама вчила грамоті багатьох своїх подруг. Іноді в селі влаштовувались вистави — живі картини… Мати написала історичну драму в 5 діях "Кармелюк". Розіграти її не було змоги — не вистачало ні людей, ні засобів. Тоді вирішили поставити її в ляльковому театрі. Леся була за режисера, художника, артиста — за все. Зробили багато ляльок, декорації, навіть пожежу панського будинку, підпаленого Кармалюком, показали. Цей ляльковий театр користувався великим успіхом в Колодяжному і вносив чимало радості в наше життя". Особенно светло и радостно было, когда горел дом помещика (случайно, не предводителя дворянства?).
Ольга Косач: "Як не згадати з найглибшою вдячністю ту надзвичайну здібність і охоту нашої матері "заправляти", як вона сама казала, своїх дітей та й чужих людей в українстві, в любові до проявів усього хорошого, народного, українського". Кармалюк — это хорошо, это по-народному, это по-украински… Но ни в коем случае не христианство: "Виховання Лесі Українки й інших дітей Косачів було, як на тодішні часи, незвичайне. Навіть у дитячі роки не знала вона молитов, релігійного виховання" (16, 500). И сестра Ольга подтверждала: "Так званий "Закон божий" зовсім не входив до циклу речей, що їх вивчали дома діти Косачів" (11, 74); "Як уже зазначалось, діти Косачів дома виховувались цілком байдуже до релігії, і тому їм доводилося вперше вивчати "Закон божий", коли вони готувались вступати до учбових закладів" (11, 89). Это видно по всем произведениям Украинки. Биограф констатирует: "Ось це все, українське, почуте, побачене та абсорбоване Лесиною душею та розумом у найменшому віці, стане згодом опорою її духу і відзеркалиться в слові письменниці й дозволить сказати про себе, що вона, мовляв, вихована на фольклорі як англієць на Біблії" (7, 54). Вспоминаются слезы Драгоманова после сравнения украинцев и англичан. Впрочем, некоторые украинцы тоже воспитывались на Библии. Но только не в этом семействе…