"Леся ж була у винятковому становищі ще й тим, що, як свідчить О. Косач-Кривинюк, була в мами "спочатку зовсім нелюбима… а потім згодом без порівняння менше любима, ніж Міша і навіть ніж інші діти": поруч зі своїм "показним", "по-драгомановськи" яскраво екстравертним братом, на материне тверде переконання, — "негарна, дурна… недотепа, нецікава, нерозвинена" (sic!), і "Леся сама не раз мені казала, що коли б не Мішина прекрасна вдача та не його справді братерське ставлення до неї, то вона б його, певне, була б зненавиділа через те порівнювання". Якої надлюдської гордости й сили характеру треба було жертві такого "гожого наставництва", щоби під тим постійним психологічним тиском у сто атмосфер не "пригнітитись", не зламатись, а загартуватись … — над тим наше лесезнавство воліє не застановлятися, злякано відмахуючись — цур мене, цур! — навіть від таких документів, від яких здавалось би, вже не відмахнешся" (10, 434). Далее Забужко цитирует то самое письмо Пчилки. Может быть и хорошо, что после рождения дочери мать отправилась в Италию? Иначе ребенок мог и не выжить. Впрочем, до конца ли излечилась Пчилка? Разве это письмо писал духовно здоровый человек?
Забужко справедливо отмечает, что одержимая мать воспитала одержимую дочь: "Непосильна пересічній уяві драма (а Леся Українка, завжди стримана в словах і оцінках, казала — "трагедія"!) стосунків двох великих "одержимих", двох рідних, а однак різних, як Анна і Долорес, "королеви" й "королівни", їхня 42-річна кревна "любов-війна", з якої, між іншим, зродилась ціла галерея Українчиних "пожираючих", деструктивних матерів (а інших їх, НЕ деструктивних, у неї й немає, досі, здається, тільки в Н. Кузякіної стало інтелектуальної відваги це констатувати: "Тільки материнську любов поетеса безжально винесла за дужки. На тлі натхненно-обожнених материнських образів поезії Шевченка жорстоко-егоїстичними виникають нечасті образи матерів у Лесі Українки. Очевидно, ця сфера була надто болісною для поетеси і не схиляла її до різнобічности поглядів"), — матерів… котрі безоглядно орудують дітьми як "своєю власністю" аж до повного їх знищення, — "війна", без перебільшення, міфологічного масштабу, істинна "битва титанів" (чи пак, "титанок") на терені свободи й сваволі, "материнського" (поганськи-архаїчного) й "людського" (універсально-визвольного) права, одна з тих безцінних агіографічних історій, якими й живиться кожна національна культура (за умови, розуміється, що то культура жива, а не колоніально "закоченіла"!)" (10, 435).
Забужко приводит пример из произведения Украинки под названием "Приязнь" и находит там интонации Пчилки: "То, може, там у вас, у панів, такий звичай, щоб дитина матері не слухала, а в нас того нема. Чи то я на те над нею ночей не досипляла, собі од рота хліб одривала, щоб мені якесь дармоїдисько в хаті росло?.. Та я ліпше її заб’ю (sic! — де ми це вже чули? — Курсив мій. О. Забужко), а дармоїди мені не потрібні". Прикметно, що саме неписьменна селянка (сюди ж можна долучити й матір Лукаша) напрямки виявляє те, в етичній системі Лесі Українки найвідразніше, що її інтелігентніші "Медеї" з різною мірою вправности камуфлюють книжною риторикою, — ринковий характер "материнського права", погляд на дитину як на довготермінову інвестицію, за яку належиться наперед запланована "віддяка" ("Я маю право на тебе, — заявляє в "Блакитній троянді" пані Груїчева своєму синові. — Я тебе викохала. Виростила, тобі все життя віддала. Немає такої жертви, якої я б для тебе не принесла", — на що Орест резонно відповідає: "Я від тебе ніколи ніяких жертв не просив")" (10, 436).
Бесоодержание первой из титанок можно назвать "украинство без христианства", а второй — "украинство с антихристианством". Существенная разница.
"Звісно, літературного хисту Пчілці, як і багатьом в роду Драгоманових, не бракувало, але головне, що до останнього подиху провадило цю жінку по життю, була служба не музам, а зовсім іншим богам, яких, за браком ліпших дефініцій, можемо, за Д. Андрєєвим, назвати "духом-народоповодирем" і навіть, не виключено, "демоном великождержавности". І якщо вже з кимось її порівнювати за місцем і роллю в нашій історії, то таки не з дочкою, а з братом, Михайлом Драгомановим: обоє вони діячі одного типу — харизматичні інтелектуали-проповідники" (10, 437). Типа Ставрогина.
Чтобы представить себе, как Пчилка давила на психику родственников, достаточно прочитать некоторые письма Украинки к матери: "Люба мамочко! Хоч ти іронізуєш над сим виразом в наших листах, але я скажу тобі, що пишу його завжди од щирого серця, а не для лицемірства та облесливості. Ти маєш право вилаяти мене добре, коли я довго не пишу, але таких вразливих речей, яких ти понаписувала в своєму останньому листі, я все-таки не заслужила і не заслужу ніколи… Ти кориш мене, що я не пишу тобі, як ми вернулись з концерту, і т. п. Се було так давно і так благополучно пройшло, що я зовсім забула про нього згадати, пишучи до тебе, та й з листів наших видно, що з нами нічого лихого не трапилось. Я в прошлих листах старалась пригадати, про які дрібні факти слід тобі написати і просто якось не могла згадати, що може, власне, тебе турбувати, що може здатись небезпечним для нас. А потім виходить, що се я вчинила просто якесь злочинство, і ти мене картаєш і сама я картаюся так, аж мені серце болить. Справді, ми виїхали в сей Київ на якусь муку для тебе. Я даю тобі слово честі, що як тільки се для тебе буде спокійніше, то я без жалю покину Київ по першому твоєму листу, — коли ти для нас життя нежалуєш, то невже б я мала пожалувати для тебе київського життя. Не так уже тут мені дороги рожами устелені, щоб задля них я не вважала на те, що ти там день і ніч гинеш від турботи і журби… Я не знаю, що мені робити, щоб збутись твоїх докорів. Все-таки вони не зовсім справедливі. Адже скільки раз ти, виїхавши з дому, навіть не зовсім здоровою, не писала потім по два тижні (та от тепер ти папі у Мглинні одного листа не написала), і невже ти думаєш, що я тоді менше турбувалась за тебе, ніж ти за нас? Тільки ж я б ніколи не зважилась кинути тобі і половини тих вразливих слів, що ти мені кинула тепера… Однак прости, я, може, тільки гірш розстроюю тебе такою мовою, прости мені… Я ж ніколи не думала про якісь розривки та утіхи власні, і їхала в Київ для того, що надіялась вивчитись тут того, чого досі мені бракувало, і принести, яку можу, користь тутешньому товариському життю, але ж се не варто того, щоб я мучила тебе і убивала щоденно. За ціле життя твоє мало платити "кількома стрічками листа", за нього мало цілого мого життя, — вір мені чині, тільки я б віддала своє життя без жалю ради тебе".
Еще пример. "Леся прагнула убезпечити себе від можливості потрапляння під лупу чийогось прискіпливого погляду й докорів. Перед усім це стосувалося матері. Ольга Петрівна свого часу була проти поїздки Лесі у Мінськ до помираючого від туберкульозу Мержинського. А коли після повернення Леся почала кашляти, мати відразу прямо й без будь-якої делікатності почала говорити про Лесину "заразу". Посипались докори й звинувачення. Конкретні слова матері нам не відомі. Але напевно знаємо те, що Лесі було нестримно боляче від материнських слів. Боляче, дуже боляче… Однак відповідала спокійно і з достоїнством: "…я зовсім не маю нічого проти того, що ти щиро мені говориш про те, як ти дивишся на мій стан, — я взагалі не "мнительна" і ніяких страшних слів (та й речей) не боюся. Мені тільки тяжко, що ти все когось винуватиш. Чи то від того легше? Ні, мамочко, ніхто не міг нічого від мене одвернути. Я не така безхарактерна, як часом здаюсь і як звикли мене вважати, і в рішучі хвилини тільки я сама можу собі помогти або пошкодити, а більше ніхто; се я говорю на основі певного досвіду… Коли вже хто винен, то тільки я сама, отже, тільки мене можна винуватити, але ж тоді ти візьмеш назад те страшне слово "проклинаю"? Правда ж, правда?" Прокляття матері… Кого, кого вона прокляла? Не свою ж власну дитину, в решті-решт? Мержинського? Леся далі писала: "Я зовсім щиро признаю, що я таки дуже була винна, завдавши тоді всім стільки турботи (ще й досі незаспокоєної) за мене, та тільки ж я вже й так досить "проклята" тією Мойрою"(7, 298).