Естественно, что "з роками, попри Лесину безмежну любов до матері її душа, особисті переживання ставатимуть все більше й більше закритими для матері. Леся, квола плоттю, але з незламним духом, все більше утаємничувала життя душі своєї. Й важко сказати, чи то було пов’язано з бажанням відгородити матір від надмірних переживань, чи ж — з намаганням захистити свій внутрішній світ від втручання в нього такої сильної особистості, якою була мати, захистити від егоїзму її материнської любові, тієї любові, що вважає за можливе проживати життя своєї дитини, керуючись сотвореним власноруч правом" (7, 166).
5.7. Живые типы Достоевского
Украинка внимательно читала Достоевского. Поэтому она знала, о чем говорит, когда в письме (1896) к сестре Ольге называла себя живым типом Достоевского. "Ну, як же тобі показався Київ тепер — це не весело, чи не так? — невже і тут можна сказати: "бывает и хуже!"? Ах, що се за проклята яма сей город, і чого нас туди тягне? Се просто якийсь психоз і більш нічого. Летіти на огонь — я розумію, але летіти самохіть в "пашенну яму" — се щось непевне. А все-таки, а все-таки… "ничего, ничего, молчание!"
Что за этим молчанием, мы не знаем. Знаем только, что Киев — "проклята яма", "пашенна яма" (цур йому…) и здесь так плохо, что хуже не бывает. (В XX веке с этой точкой зрения был солидарен В. Стус: "Київ — то така прекрасна флора, але ж фауна!" — казав Віктор Некрасов. І як з ним не погодитися, бачачи цей набір холуїв від літератури, обозних маркитанток естетики… Культ бездарних Яворівських, їхній час, їхня година… Це час Драча — капітулянта поезії. Що не рік — то риси жіночі все яскравіше виявляються в Драча. Сьогодні він — як балакуча тіточка. Такою ж балакучою тіточкою виявляється і Дзюба. Йому хочеться старої своєї стилістики, але з оглядом на нові умови. Виходить же так, що він багато пасталакає, а без користі… В 80-х — вони чуються не в своїй атмосфері. Вони викинені зі свого часу напризволяще". Об отношении Стуса к Украинке Забужко пишет: "йому бачилося в ній щось "холодне, чітке, розважене", — дуже поширений закид Лесі Українці від поколінь, чий смак уже формувався вульгарною й крикливою безстильністю" (10, 452). Бесстильному Стусу было не понять стильной Украинки.
Письмо к сестре Ольге: "…Ну, скажи мені, чи бракує тобі мене в Києві хоч трошки? Ми сей рік все одна другу щупальцями торкали, з сього заняття вийшло, здається, більше користі мені, ніж тобі, бо ти, здається, не знайшла нічого ні нового, ні цікавого. Мені чогось часами чулося, що я тебе чимсь глухо роздражнюю, не то, щоб ти виражала мені се чимсь прикрим, а так я "всередині чувствовала". Чи правда се? Коли можеш і коли хочеш, скажи, а притім скажи і причину, може, се матиме які корисні для нас обох наслідки. Се правда, що ми з Мишею винні перед тобою і, може, перед всіма вами, надто я. Мій егоїзм бессознательный, але великий, я це спостерігаю на собі, поможи мені скинути се ярмо, не бійся, що, може, при сій операції як-небудь не дуже-то ніжно повернеш шию, — чей же, не зломиться! Тільки цінуючи мою моральну подобу, май на увазі: "Здоровий дух у здоровому тілі!" Я знаю се краще ніж хто. Май сеє на увазі, але не забувай, що ти ж критик, і через те не дуже вдавайся в філантропію. Знай теж, що не завжди через егоїзм я немов віддалялась від тебе, я просто "щадила" тебе, і тут я, може, добре робила, — "ніколи не буває пізно зазнати страждання".
Ти не хочеш бути поетом-суб’єктивістом, писателем-"кровописцем" — нащо ж розтроюджувати тобі серце і розгвинчувати нерви не вчитаними, а живими типами Достоєвського? Для вас, мої дорогі сестри і брати, я хотіла б бути енергічною, міцною, з ясним, хоч і поважним поглядом, з сильними руками, здатними до постоянної і путньої роботи, з нормальним серцем і здоровою душею — тоді мені нічого було б ховати од вас і вам було б на що подивитись, а тепер… суди сама! Бувай здорова, бажаю тобі всякого поспіху і цілую міцно. Твоя сестра Леся".
Помимо туберкулеза Украинка страдала истерией. Она говорила:
"Нервами я, справді, з 14 літ хорую виразно (а "предрасположена", певне, зроду)…" Пчилка писала в Софию к Драгомановым (1897): "Ничего хорошего у нас нет; у Леси прибавилась еще одна болезнь — сильное нервное расстройство, истерия, что ли, которая выражается в сильных припадках с дрожью и прочее. Лечится она гидропатией, это глупость (да еще и дорогостоящая) — но Леся в нее верит, то пусть хоть этой верой живет…" В этом же году Украинка пишет сестре Ольге:
"Стоїть тільки дать волю своїм нервам, то такі не оглянешся, як попадеш в неврастеніки чи істерички — цур йому! Змінимо тему…"; "…При такій організації, як моя (анемія, істерія)…"
Через год — сестре Ольге: "Щоб ти не запускала своїх нервів, бо такі я колись думала, що пограють та й перестануть, а тепер уже виходить, що я "інтересний об’єкт", як каже д-р Дерижанов… Коли ти хочеш стримувати себе, "не розпускать себе", як ти виражаєшся, то треба жі помагать собі, а то інакше вийде занадто жестоко і несправедливо. Не налягай дуже на те стримування; розпускатись, запевне, негаразд, але занадто велике стримування доводить часом людей до істерії! Я — яскравий приклад цього…" С Ольгой у нее были доверительные отношения: "Краще було, що я не писала, може, й тепер ще слід би помовчати, бо, либонь, з листа неврастенія скаче — правда?"; "Прости, що я так багато насорочила, не розібравши одразу діла, але я взагалі безтолкова, а тепер ще й надто…"; "Нервова обстановка нашої сім’ї мені тепер, більш ніж коли, не до речі, у мене й так душа не на місці… "Режим" нашого дому тільки загострює мою і без того досить гостру істерію"; "Нормальним людям багато чого недоступно такого, що зовсім ясно стоїть для таких ненормальних, як я… Ти знаєш, що твоя сестра часто буває "без вина пьяна" і тверезість не належить ні до її цнот, ні до її професії… Тепер навіть все до сього часу обходиться без драм, так властивих нашій родині при всяких "рішучих" моментах". Сестра Ольга была медиком: "Аж серце стискається од страху за неї. Окрім того, якась особлива нервовість у неї так і видна в кожному русі і слові. Дуже се недобре" (30, 701).
Об отношениях с родителями: "Мушу признатись, що я ще більше "с детства не привыкла" вдаватись до них просто, бо, треба сказати, з усіх дітей мене найменше до того привчали. Отже, я боялась, коли б ще гірше не попсувати справи, вдавшись просто до них. Я ще трошки вмію говорити з ними, але писати на певні теми зовсім їм не вмію, бо ніколи не певна, в яку хвилину настрою влучу, а се, як ти знаєш, в розмовах з ними (надто з мамою) дуже важно". Или: "Нервова обстановка нашої сім’ї мені тепер, більш ніж коли, не доречі, у мене й так душа не на місці… "Режим" нашого дому тільки загострює мою і без того досить гостру істерію".
Об отношениях с младшими сестрами и братом: "Ти, може, й права, що ми по части підтримуємо традицію неодвертості з нашими меншими і що треба постаратись ту традицію зруйнувати. Тільки ж у нас то ніколи не виходило навмисне, ніколи не походило збайдужості, а скоріше знадміру осторожності (принаймні у мене)…" Младшие сестры также находились под жестким "прессингом" любви: "Мама й Оксана сидять в Зеленому Гаю… Якби вони там не шарпали одна одну, та се вже…"; "Мені шкода Оксаночку, що вона якось так ни діє. При її малоекспансивній і, треба сказати, не дуже альтруїстичній натурі ся обстановка може ще більше заставить її заховатись в собі і нагороїжитись проти всіх… Є талан знаходити собі товаришів, а в Оксани його нема. До того ж Оксана нездорова нервами, я в тім певна, бо в неї ненатурально пригнічений настрій… Ох, та всіх нас ненатурально пригнітили "с детства"!.. Треба думати, що інакше не могли… У всякім разі, се трагедія, про яку вже краще не говорити, бо в тім ми не поможем. Певне, тому, хто "с детства привык", таки трудно зрозуміти так хутко тих, що "с детства не привыкли". Вони думають, що та "непривычка" не мучить нас, і в тому вони фатально помиляються".