Таким образом, многолетняя эпопея с "операцией" венчания закончилась. Но проблемы у бедных атеистов остались. Осталось христианство. Остались христианские праздники. И остались "вольнодумные" родители, которые продолжают их праздновать. А последовательная Украинка продолжает гнуть свою линию. На Рождество 1908 года она пишет матери: "…Пробач, що у мене прокинувся досить гіркий і зовсім уже не празниковий тон, але я не почуваю ніякого свята і не можу вмовити себе, що воно є — де?" Ей говорят: "Христос рождается!" А она: "Я не почуваю… де?" Ей скажут: "Христос Воскрес!" Она: "Де? Я не почуваю…" А то, чего "я не почуваю" — того не только нет, но и быть не может. А все, кто думает иначе — лицемеры и ханжи (вроде ее родителей?).
Смерть Украинки стала для матери аргументом в пользу атеизма. Вместо того, чтобы помолиться о душе усопшей рабы Божьей Ларисы, в письме к О. Кобылянской она ропщет на Бога: "Однак нема Лесі! Не тільки боляче, але якось дивно уявлять собі се. Такий величний вогонь перестав горіть, такий високий і тонкий інтелект перестав жити, думати, працювати! Мов вітром здмухнуло сю прекрасну, так багато обдаровану істоту! Нащо так ведеться на світі?! І як можуть люди вірити в якийсь мудрий, вищий рід мислі, якоїсь всеорудної сили, бачивши такі явища? — кому, навіщо потрібна була дочасна згуба сієї прекрасної людини — і це серед таких мук?.." Божий промысел дал ее дочери 42 года. Будь на то воля матери — мучения ребенка могли бы закончиться уже на первом году жизни: "Я, дивлячись на Лесю, не раз і не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя". Когда дочери было 20 лет, мать писала: "Чи ж смерть не була б кращею долею, ніж теперішнє єї життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль". Смерть в 20 лет — это не "дочасна згуба". Смерть ребенка на первом году жизни — тоже. "Дочасна згуба", оказывается, — это 42 года жизни. И эти люди еще пеняли на Бога. При том, что Бога они знать не хотели. Но если человек сознательно и настойчиво отворачивается от Источника Жизни Вечной, то как ему помочь? Он ведь свободен…
Дойдя до крайности в безбожии, Украинка доходила до крайности и в своей революционности.
Литературовед А. Каспрук писал: "О. Пчілка уявляє "переможця", того, хто принесе волю народові — "без крові і вогню", "без громів блискавиць", "без зброї і меча", а "з масличною віткою і корогвою науки і праці". У дочери идеал другой — кровавая социальная революция. Поэтому, начиная с юношеских стихов, "Леся Українка вживає метафори зброї на протязі всього свого творчого шляху поета-борця… В художньому зображенні боротьби панує така кольорова гама: більшість поезій насичені метафорами вогню: "сльози огнисті", "огнисте слово", "зірка палає", "промінь червоний", "пожежа горить", "туга палає огниста", "серце палять, мов жерущий промінь"…
Леся Українка вводить в свою лірику алегорії революції — вогонь, полум’я, червоний прапор, червона заграва, кров… Епітети — пекучий, палкий, гарячий і т. п., притаманні тогочасній нелегальній літературі, зокрема поезії… "Червоні співи", "червона кров", що "красила тверді мури", "гартовані ножі", "червоні корогви"… Леся Українка в своїх поезіях постійно зображує картини битв, бойовиськ, збройних сутичок".
Завершая свой анализ художественных особенностей гражданско-политической лирики Л. Украинки, Каспрук напоминает слова Ленина: "революция есть война", "на войне нужно действовать по-военному". Т. о., Украинка была настоящей большевичкой. У нее разговор с эксплуататорами короткий:
Ну, а Пчилка не понимала значения классовой борьбы и разводила интеллигентские антимонии. В. Курашова так описывает ее байку "Розмова": "змальовуючи темноту і забобони неписьменних селян, авторка засуджує ледачого пана, який не мав часу навчити їх грамоти і кінчає твір закликом до інших "добрих" панів "просвіщати" селян і тим зарадити їх лихові". Это и не удивительно: старшие Косачи сами были дворянами, т. е. панами, и пытались реализовывать свои взгляды на практике отношений с крестьянами. Крестьянин Василий Бончак: "У Косачів я десять років служив наймитом. Наймитів усіх було десять. Родина Косачів з людьми обходиться добре…"
Украинка же обучала крестьян классовой борьбе. Крестьянин Федор Иллюх: "Шість років служив у Косачів наймитом… Леся давала мені читати революційні книжки, вона мене вчила, вчила таємно. Вона говорила, що цар — то змій полосатий, що царя не потрібно. Вона не вірила в бога і говорила мені, що бога нема на світі. А якщо їздила у церкву в село Волошки, то не молиться, а слухати, як співають. Була соціалісткою". И не только социалисткой, но и большевичкой. Как и большевики, она активно занимались агитацией и пропагандой. Крестьянин И. Бигун: "Вона була 1899 року в мене на весіллі… А як заспівала Леся пісню, то все весілля дивувалось. Пісня ця була проти государства. Люди не розуміли, що то за політика, але всі уважно слухали…" Еще бы не слушать: "проти государства" призывает не кто-нибудь, а дочь "предводителя дворянства".
У Пчилки были другие проблемы. Стихотворение "Пророк": "герой (образ поета) лишається самотнім, бо народ — темна "юрба" — не може його зрозуміти через духовну убогість:
Украинка же смело прыгала в эту яму и призывала ко всеобщей мобилизации: "Пролетарии всех стран, соединяйтесь!" Образовалась глубокая пропасть, разделяющая мировоззрение двух украинских писательниц (примерно такая же, как между отцом и сыном Верховенскими). Так сказать, единство и борьба противоположностей.
Забужко описывает полемику "делікатної Лесі Українки з твердою на вдачу О. Пчілкою, її багатолітнім "божеством" (зокрема й "хтонічним", "пожираючим", — взагалі, стосунки з матір’ю були, без перебільшення, її центральним і чи не найдраматичнішим життєвим сюжетом, до якого наша культура ще й близько не приступалася і на якому колись іще розкошуватимуть цілі покоління дослідників усіх мастей)". А далее — приводит слова сестры Ольги: "У всякім разі, Леся безмірно любила її і дуже високо цінувала все своє життя аж до смерти, хоч не раз умлівала від болю, що його завдавала їй мати" (10, 258).
"Із "гучної тиші", що переслідувала Українку в сні й наяву, раз у раз лунав "свисток", цілком гідний і ленінського критичного репертуару: "Воно добре написано, тільки нащо воно?" (sic!): саме так "сказала їй одна близька людина, навіть письменник, і сю фразу Леся пам’ятала весь вік" (10, 566). Такую фразу вполне могла себе позволить Пчилка с присущим ей тактом.
"Леся Українка збиралася підписати "Бояриню" ініціалами або криптонімом, потерпаючи, щоб ця публікація не пошкодила Квітчиній кар’єрі, а Олена Пчілка вважала таке перестрахування "злочином" і покликалася для заохоти дочці на власний приклад і успішну, попри дружинине "мазепинство", кар’єру П. Косача. Це, здається, чи не єдиний випадок, коли Леся Українка наважилася делікатно вказати своїй надміру егоцентричній матері, кому, властиво, та цілий вік завдячувала своїм благополуччям" (10, 315). Вот еще случай. Украинка писала сестре о матери своего мужа: "Я чогось сього по ній несподівалась, бо нехай мама наша ніколи не знала, що таке робота, але Феоктиста Семенівна могла б по собі знати, що заробітки річ нелегка".