"…Яким страшним лихом насувається на Україну (та вже насунулась!) жидівська колонізація… Вони в нас "пригнічені", та "безправні". А що ж би було, якби вони мали "повноправіє"?! Ні, не дай Боже, щоб наш край опинився в повній владі сього племені, особливо страшного для наших покволих людей. Воно мов шашіль сточить нашу країну, засмокче наш люд… Щирі друзі нашого краю повинні не розпинатись за тих напасників, а всіма силами боротися проти них, проти їх колонізації, проти того, щоб вони мали більшу змогу розкорінюватись у нашій країні, більшу змогу визискувати, та витискати наших людей на всіх життєвих дорогах. Нема тут ніякого "чорносотенства" — на основі певних явищ дивитися на жидів, яко на шкодливих для нашого краю колонізаторів. А коли хто вважає, що-небудь за зло, то, звичайно, не хоче, щоб воно ширилось, щоб воно здобувало право більшати й з більшою силою дошкуляти" (12, 199).
В том же году "Рідний Край" поместил фельетон на ту же тему: "Колись-то ще Т. Шевченко крів’яними барвами накинув зародок українського лиха, сказавши про те, як "гинуть у ярмах лицарські сини", а пани — "Жидам, братам своїм хорошим, Останні продають штани!" Що сказав би Шевченко тепер, як лихо те й зовсім запанувало!.. Говорили та й говорять, що в нас жиди "найпередовіший елемент", що вони ведуть перед у простуванню до свободи і т. д., і т. д. А яку велику вагу має та реклама — слава для жидів — всяк зрозуміє!.. Я міг би тут привести й ті слова, котрими жиди самі себе "превозносили" на сторінках часописів: ось, мовляв, хто веде Росію. — ми! І якось так вийшло, що увесь Ізраїль — найпередовіший: то між іншими нашими людьми єсть експлуататори, визискувачі, буржуї тощо, а коли такі самі люди належать до нації жидівської, тот вони таки — "найпередовіші" й недоторкані! Отак ведеться… Отаке-то цупке та заїдливе плем’я розкоренилося в нашому краю… Хоч би для власної користі подивилися на село, яка там боротьба ведеться з жидівською "енергією" та холодним жорстоким матеріалізмом, що наче шуліка рве й скубе селянське тіло, та бажає видерти й душу" (12, 320).
В 1913 году Пчилка защищала австрийских гуцулов: "Хоч живуть гуцули в країні конституційній, та темні вони, не мають у своїй вдачі твердості, відпорності — подаються перед натиском інших племен… Щороку забира гуцульську землю жидова, що тяжко обсіла Гуцульщину… Величезне число селянських грунтів перейшло від гуцулів до жидів… І прийшла сього року нужда крайня. В Гуцульщині прямо-таки голод! Не тільки прості гуцули, а навіть священники й учителі просять запомоги, щоб добути хоч шматочок чорного хліба…" (12, 209). Значит, конституция — это вовсе не предел мечтаний. В этом же 1913 году 10 миллионов жителей Российской империи посетили Европу в качестве туристов.
В том же году в Киеве проходил процесс по делу Бейлиса. Пчилка писала о продажной украинской литературе: "Хочемо оглянутись на дивне поведіння нашої української печаті з приводу тієї преславутньої "Бейлісової справи". Перше всього, печать наша взялась так ретельно за оборону "справи єврейства", мовби се була найважливіша справа нашого життя… Чого ж так пустилися "воздавати ясу" жидівству наші письменники, старі й наймолодші, — у Бейлісовий час? Правда, наші письменники, опріч хіба Шевченка, завжди шанувались перед жидівством і, виводячі жидівські постаті, старалися возвеличити їх, або хоч якось не шкрябнути прикро жидівства; але таки до коронації його — ще не доходили. Чого ж тепер кинулись навзаводи кадити з тієї "толеранції", бити поклони жидівству? Річ дуже проста: було навіть надруковано, що "Бейлісова справа" може служити "спробним каменем" для всіх! Спочуваєте ви Бейлісові, шануєте жидівство — ставайте одесную, бо ви "поступова людина"; не розпинаєтесь ви за жидів — ідіть у вогонь вічний, бо ви, значить, "обскурант", не просвічений світлом "толерантності", гуманності, "чоловічності", — ви людожерець. І на вас покладуть чорне тавро.
Спробував був "Маяк" дуже обережно сказать, що відношення до Бейлісової справи ще не може служити за мірку поступовості якоїсь людини, але ж "Маякові" забили баки і в тій же таки українській печаті сказали, що, власне, таки відношення до жидівства єсть міркою передовості всякої людини: що сей народ, ущерблений у своїх правах, повинен бути від нас поважаний, не тільки при погляді нашому на економічне поле нашого спільного життя, а навіть повинен бути нам милим і через свої нутренні особливості, через ті прикмети, що становлять його осібний національний тип (власне, значить, і через те, що комусь здається найпротивніше). "Маяк" умовк — і розляглося вже тільки само возвеличення жидівства, що дійшло аж до тієї "коронації"!" (12, 228).
Под коронацией она имела в виду "Драматичний етюд п. Васильченка "Зіля Королевич". В сьому творі автор уже свого діяча— єврея — просто коронував!" (12, 219). Героини этого произведения — "зовсім неначе б вони читали приписи письменника В. Винниченка. Катря — "чесна з собою": думає про розпусту — і так і робить, так про се й говорить, мовляв, без сорома казка!.. Безперечно, любов до "єврея" показано велику, включно до коронування його — золотим вінцем… Правда, рішення се дуже "модне" в нашім письменстві — воно як раз іде вслід Винниченковій "проповіді нової моралі"… Услід за винниченками, що в свою чергу пішли вслід російських "учителів нової моралі", — пішли молодші васильченки. А тут ще й нова присмака: у виборі учительниці показано ще й "толерантність" — до хлопця єврея, та ще й у Бейлісовий сезон!" (12, 227).
"Коли нам кажуть, що навіть нутряні прикмети, котрі становлять саму національну вдачу жидівства, повинні бути нам милі, а інакше нас будуть уважати "людожерцями", то се вже цілковите безглуздя! Дозволяємо собі думати, що навіть деякі з тих наших письменників, що розпадаються за жидів, у глибині своєї душі ховають неприязнь до національного типу жидівського, такого супротивного вдачі українській, а опріч того, ще й добре розуміють, скільки зла приносить нашому народові пробування жидів у нашій країні. Коли ж се так, коли люди розпадаються за жидівство "про людське око" й "про людські вуха", то се єсть недостойне лицемірство, рабство!" (12, 233).
Один из современников вспоминал: "В редакції "Рідного краю" застав редакторку, а за хвилину зайшла туди й Леся. Відбулась така (приблизно) розмова: — І нащо вам те і те? — спитала мене Олена Пчілка. — Просив мене професор Перетц… Пчілка знизала плечима і своїм дуже мелодійним, м’яким голосом промовила: — І охота вам воловодитись з жидами! — Таж і ви, Ольго Петрівно, їх не бойкотуєте, — пожартував я, натякаючи на її знаменитий прилюдний герць з Перетцом у Київському науковому товаристві. — Та й ось і Лариса Петрівна все пише про жидів. Чом же ви їй не дорікаєте? — Але! — махнула рукою Пчілка, — Леся пише тільки про мертвих. Я теж проти мертвих та ще й таких, що померли перед двома тисячами літ, нічого не маю. — Леся усміхнулась, але усміх був сумний: — Мамо, таж цим можна зморити й українців! — і вийшла з редакційної кімнати" (29, 647).
Далее шел коментарий: "Частина цих спогадів В. Короліва-Старого була друкована в 1940 р. у краківських "Ілюстрованих вістях". Друга частина не з’явилася в друку через інтервенцію покійної Олени Теліги, мовляв, такі речі "компрометують ідеальний образ поетки, що ми його маємо" (29, 648). Это уважительная причина. И сегодня в ходу подобные "інтервенції". Правда отдельно, а "идеал" — отдельно. Соцреализм называется.
"Идеальный образ" Українки немного двоится. В молодости со слов матери и дяди ей все было ясно: