Не любили шовинисты и украинцев, не разделявших их позиций. Чикаленко вспоминал такой показательный эпизод: "На жаль, наші занадто "щирі" українці відбили у В. Г. Короленка охоту до українства. Недавно, на сектантському судовому процесі в Сумах, де адвокат М. І. Міхновський виступав як оборонець, був і В. Короленко як редактор "Русского богатства", що дуже інтересується народним життям. В кулуарах суду якийсь адвокат, не розпитавшися попереду, звів Міхновського з Короленком, бажаючи їх познайомити. Короленко охоче простягнув руку, а Міхновський, заклавши свої руки за спину, відповів своїм звичаєм з театральним пафосом:
— Я зрадникам мого народу руки не подаю!
Можна собі уявити, як Короленко був вражений і ображений.
Все ж таки! Йому не схотіли потиснути тої руки. Яку російське громадянство залюбки готове цілувати… Мені розказували, що Короленко після того інциденту скаржився своїм близьким:
— Який же я зрадник, коли я ніколи українцем не був? Мати моя полька, батько російський урядовець — русифікатор у спольщенім місті Житомірі; весь свій вік я прожив в Великоросії та на засланні в Сибіру і батьківщиною своєю завжди вважав "русскую литературу".
З того часу Короленко, як кажуть, почав обминати свідомих українців, боячись напоротися на другого Міхновського. Взагалі занадто "щирий" Міхновський раз у раз шкодить українському національному відродженню в Харкові, бо він не приваблює обмосковлених українців до українства, а відлякує їх. Досі в Харкові нема жодної української книгарні, не кажучи вже про газету, нема української громади. І в цьому немало завинив М. Міхновський" (16, 409).
Во время Первой мировой войны — подпоручик юстиции, служил в Киевском окружном военном суде. Сторонник создания регулярной украинской армии. Соперник С. Петлюры за лидерство в военной сфере. Член Центральной Рады. Социалист Грушевский критиковал его за радикализм, считал его чуждым украинской демократии. "За часів гетьмана Скоропадського Міхновський зайнявся організацією військових частин українських в противність московським "добровольческим" формуванням урядовим. Заснував військовий клуб, який містився на Фундуклеївській вулиці. В час більшовизму закінчив життя самогубством, щоб не оддатися в большевицькі руки" (16, 409).
Предпоследний роман Достоевского называется "Подросток". А вот деталь для будущего автора романа "Украинский подросток": "Першу промову на святкуванні тарасовцями роковин Т. Шевченка в 1890-х рр. мав сказати М. І. Міхновський, — се був перший в його житті публічний виступ. Почав він, хвилюючиись, кількома реченнями. Зупинився, підійшов до дверей і безнадійно схилив голову на одвірок. Так ще тоді не призвичені були люди публічно говорити, що спасував промовець, який після уславився своїм красномовством як адвокат в суді і при різних громадських виступах" (16, 409).
Одним из самых ярых русофобов был Чикаленко. Его дочь вспоминала: "Тут варто згадати про батькове відношення до Москви. Помимо приказки: "Тату, лізе чорт у хату! — Дарма, аби не Москва!", яку батько часто наводив як приклад народної мудрості, ще задовго до війни 1914 року батько висловив такі приблизно думки: "Німці чехів вивели в люди. Поляки самі вважають познанців за найкультурніших та національно свідомих. Порівняти литовців та латишів під німецьким культурним впливом і тих самих литовців під російським та польським; а ще яскравий приклад — фінські народи: мордва, череміси, зиряни і т. д. під російським пануванням стоять на первісному ступні розвитку". Під час війни батько, як і більшість київських українців, нетерпляче чекали німців-австрійців, щоб ті "зайняли Україну принаймні по Дніпро".
— Нам не страшно, — казав батько, — щоб німці нас онемечили, а за економічне визискування вони дадуть нам свою культуру.
Під час перебування німецького війська в Києві 1918 року до мене зайшов знайомий і земляк мого чоловіка, офіцер у тій армії. Я представила його батькові і помагала в їхній розмові. Коли той, наслухавшися десь у російських колах, почав щось про "братерство" москалів і українців, батько з серцем устав і сказав уже по-українськи, не пробуючи боротися з труднощами німецької мови:
— Краще я буду німецьким наймитом, ніж братом москалів! Переклади йому це.
— Knecht! Наймит! — настоював він, коли я шукала за м’якшим виразом. — Sie haben aus den Polen Europaer gemacht! note 17 — тикав він пальцем на здивованого таким вибухом німця" (16, 404).
Натурально, немец был удивлен: редко встретишь такое откровенное холуйство. Разве что у Смердякова, который мечтал о том, чтобы Россию захватили французы. При этом русофобия землевладельца Чикаленко плавно переходила в украинофобию. По сути дела, его главные претензии были к Богдану Хмельницкому. Если бы не Богдан, украинцы были бы своевременно ополячены, а затем уже немцы сделали бы из этих ополяченных холопов европейцев. Так приходит желанный Ordnung. За этот "європейський дім" и хлопотал, не покладая рук, Чикаленко: "Перед Первой мировой войной и во время нее, опасаясь ареста, менял адреса и жил в Финляндии, Петербурге и Москве. В 1917 г. вернулся в Украину" (16, 403).
А другие мазепинцы никуда и не уезжали. В годы мировой войны они продолжали свою "діяльність на громадській ниві". Сестра Исидора вспоминала: "Перед I-ою світовою війною Український Клуб — це вогнище українського громадського життя, — адміністація закрила за його "мазепинство", як тоді чорносотенці говорили, а тоді Лисенкові, Ол. Пчілці та Л. Старицькій удалося дістати дозвіл на клуб під назвою "Родина", що звучало наче російське "Родина". Під час I-ої світової війни уряд улаштував у цьому українському клубі "Родина" шпиталь для ранених вояків. Тоді Л. Старицька почала опікуватися раненими: писала від них листи до їхніх родичів, багато читала їм українських книжок, а також оповідала головним чином на теми з української історії. Мала неабиякий хист цікаво оповідати. Ранені вояки дуже любили її слухати, отож не одному з них, що були денаціоналізовані перебуванням в російському війську, від тих розповідей розвиднилося, хто вони такі" (11, 280). Таким образом, одни сражаются за Родину, а для других она — вовсе и не Родина. Они в это время занимаются сортировкой православных христиан по национальному признаку с целью собрать свою "семью". Как видно, мировая война — самое время для того, чтобы в своем Отечестве отделять русских от украинцев.
Проблема, однако, в том, что на планете сегодня около двухсот государств, а языков — в десять раз больше. Так что горючего материала для межнациональных разборок хватит надолго. Да и не всем еще "розвиднилося, хто вони такі". Например, Л. Старицкая: "хто вона така", какой национальности? Некоторые думают, что украинка. Оказывается нет: "Батько мій, М. П. Старицький (і дворянин, і поміщик, та ще рід свій вели Старицькі від брата Іоанна III князя Старицького, що і село їх зветься Княжою Лукою" (31, 32). Так некоторые из русских "колонизаторов" меняли свою национальную ориентацию. Но ведь не всем же дано с легкостью проделывать подобные операции. Это особый дар. Украинцы про таких говорят: "перевертні".