Выбрать главу

И без ее директив Спаситель по своей воле взошел на Голгофу для искупления греха Адама и всех "адамов" вообще (это слово в переводе с еврейского означает просто "человек").

А кликушество продолжалось… "Рахіль" Украинки в знак кровной мести проклинает Вифлеемскую звезду и младенца Иисуса:

На зірку глянула з ненавистю Рахіль, Блідії руки здійняла з грізьбою: "Гори, проклято зірко! На сто миль Марії й синові освічуй путь собою. Маріє, радуйся! Твій син, твоя любов, Живий у захисті, та прийде та година, Даремне згине так твоя дитина, Як сі мої нащадки. Кров за кров!"

Для христиан Христос распят и воскрес в третий день ради всех, в том числе и ради убитых Иродом младенцев. Считать же, что Спаситель "даремне згине", могут только нехристи. В том числе сочиненная "Рахіль" вместе с ее безбожным автором.

Таким образом, свою порцию оплеух получили все, причастные к возникновению Церкви Христовой. Все — кроме Иуды. Ему предоставляется последнее слово. Но вовсе не для оправданий, а для обвинений. Кто же провинился перед Иудой?

1.8. Оправдывается Иуда

Писание гласит: "Тогда Иуда, предавший Его, увидев, что Он осужден, и раскаявшись, возвратил тридцать сребренников первосвященникам и старейшинам, говоря: согрешил я, предав Кровь невинную. Они же сказали ему: что нам до того? смотри сам. И бросив сребренники в храме, он вышел, пошел и удавился. Первосвященники, взявши сребренники, сказали: не позволительно положить их в сокровищницу церковную, потому что это цена крови. Сделавши же совещание, купили на них землю горшечника, для погребения странников; Посему и называется земля та "землею крови" до сего дня" (Мф.27:3–5).

Но Украинка сочинила другого "Иуду", который вовсе не удавился. На деньги, вырученные за кровь Христа, он купил себе участочек земли и трудится, не покладая рук. Не только он ни в чем не раскаялся, но и раскаиваться ему не в чем, поскольку Спаситель сам виноват перед ним. Проходящему мимо паломнику рукотворный "Иуда" излагает свою драматическую историю и разворачивает такой образ "Христа":

Він був такий, як всі! Авжеж, як всі! Не кращий а ні трошечки! Любив він вино і пахощі. Любив, щоб завжди жінки йому вродливі слугували, — вони за ним ходили цілим роєм, а він їм дозволяв, щоб ноги мили йому коштовним нардом і волоссям розкішним, як буває у блудниць, вони йому ті ноги витирали. О, ти його не знав!

Поскольку скромному "Иуде" все эти излишества не нравились, он ходил с печальным видом. Заметив отсутствие радости во взоре, в ответ на такую неслыханную дерзость, "Христос" развязал против честного юноши клеветническую кампанию:

Либонь, не райське щастя відбивалось в моїх очах! Учитель те завважив. Він звик, щоб ми, як песики, лагідно йому дивились в вічі та ловили його слова. І він мене почав словами дошкулять. Напроти мене він байку склав про гостя, що понурий та нечупарний втисся на весілля і з соромом був вигнаний. Дедалі про зрадників почав заводить річ: чи руку покладу на стіл — він каже: "Ось зрадницька рука побіля мене"; чи хлібу страву я вмочу — знов слово: "Сьогодні зрадник хліб вмочає з нами", було, не дивлячись на мене, каже, мов ненавмисне, але всі навколо на мене витріщалися одразу, неначе я одмінок був між ними. (Задумується. Потім здіймає голову вгору.) Що він посіяв, те й пожав! Сам винен! (Знов задумується. Раптом шпарко, напосідливо.) Нічого в світі я не мав, крім нього, — хіба ж не мав я права знов зміняти його на те добро, що я втеряв з його причини?

Но паломник вместо ответа проклинает "Иуду": "Геть від мене, сатано! Будь проклят!.. Тебе убити мало! (Здіймає камінь і кидає на Юду, але камінь недолітає до Юди…)".

Финал: "Юда стоїть хвилинку, стиснувши голову руками, далі стукає себе кулаком по голові, хапає мотику і, не розгинаючись, не втираючи поту, працює до нестями". Так заканчивается поэма "На полі крові" (1909). И что характерно: в ней нет ни слова о Воскресении Христа. Поскольку драматургом был "Иуда", то и "Христос" у него был соответствующий. Ни для такого "Иуды", ни для его создательницы Воскресения просто не существовало.

Зеров так писал о ее псевдохристианских творениях: "Він не завжди простий, цей зв’язок між українським життям і не українськими на перший погляд персонажами цих поем, не завжди видко цю "передачу", цей пас, що сполучає українські враження поетки з великим колесом її творчості, — але уважному читачеві не так тяжко відчути його в "Руфіні і Прісциллі" і в "Адвокаті Мартіані", і в "Оргії", і навіть у тверезому, статечному Іуді ("На полі крові"), що зрікся матеріальних достатків для великої, хоч і чисто земної цілі, але, побачивши, що його надії пок-ладено на людей мрії, не акції, на владик "не з цього світу", — просто й хазяйновито "продає" їх, щоб повернути собі хоча б частину свого добра й господарського спокою". Кого продал "тверезий" и "статечний" Иуда, всем хорошо известно.

1.9. Против Церкви Христовой

В день Пятидесятницы после сошествия на апостолов Святого Духа образовалась Церковь Христова, которая являет собой Тело Христово. За первые триста лет своей истории Церковь претерпела десять натисков гонений со стороны язычников, но, проливая только свою собственную кровь, распространялась все дальше. Вот она-то и стала объектом яростной критики со стороны Украинки. Обычно критики Церкви начинают обличать ее грехи, приобретенные с IV века после обретения ею статуса государственной. Но Украинку не устраивала Церковь как таковая, начиная уже с I века, с века апостолов. Ее обличению была посвящена драматическая поэма "У катакомбах".

Спаситель послал апостолов: "Итак идите, научите все народы, крестя их во имя Отца и Сына и Святого Духа, уча их соблюдать все, что я повелел вам; и се, Я с вами во все дни до скончания века. Аминь" (Мф. 28:20). Апостолы шли, основывали христианские общины, рукополагали епископов и уходили дальше. А епископы совершали богослужения и таинства, рукополагали священников и руководили общинами. В случае гонений епископы, которые были на виду, становились первыми жертвами за Христа. Именно их и берет на мушку Украинка.

А. Крымский вспоминал: "Я не наважусь назвати іншого письменника, який би з такою відповідальністю ставився до своєї праці, як Леся Українка. Вона готувалася написати драми "У катакомбах" і "Адвокат Мартіан" і звернулася до мене з просьбою дати їй кілька наукових праць, де можна було б ознайомитись з християнським підпіллям, з розвитком влади митрополитів, коли їх переслідували. Я послав їй спеціальну дисертацію Гідулянова "Развитие власти митрополитов в первые три века христианства" (цит. по: 8, 164).