— "І вродиться ж отакий чортовий організм!";
— "Ет, та чорт з ним, нарешті!";
— "Чорт знає, що таке!";
— "Мене аж чорти беруть, що оце мушу в хаті сидіти".
И так далее в том же духе в течение всей жизни. Если сюда добавить бесконечные "Цур їм"("Нехай їй цур!"; "Та цур їм, лихим!"; "А нехай йому цур врешті!"; "Та цур їм врешті"; "Хай їм цур!"; "Цур їй!"; "А врешті, все одно — цур їм!"; "А цур їм навіки"; "Ся зима збридила мені Киїїв — цур йому!" и т. д., и т. п.), то получаются неповторимые особенности эпистолярного стиля. А стиль — это человек.
"Ну и что тут особенного? С кем не бывает? Подумаешь, слова-паразиты?" Да, слова-паразиты. Но за этими словами-паразитами стоят именно эти сущности-паразиты. И если ты их регулярно поминаешь, то они — тут как тут. Если человек регулярно поминает нечистых духов, то они его тоже не забывают и паразитируют на нем. И в жизни, и в творчестве. (А за словами "Отец", "Сын", "Святой Дух", "Богородица" — стоят именно эти личности. Кто их поминает и к ним обращается, тот входит в общение именно с Ними).
Один из последних трудов, который разыскивала Украинка при жизни, назывался "Знадоби до галицько-руської демонології" (сей останній найбільш мені бажаний)". Эта книга была нужна для реализации замысла, который по первой строчке называется "Яка ж дивна, яка ж дивна оця щаслива сторона!.." В нем впечатляет уже простой перечень действующих лиц:
"Морока.
Домовик.
Дід запічаний.
Дід покутный.
Відьма родима.
Відьма учена.
Злидні.
"Фараони", що співом надять в "Золотий город", що зблизька сірий. Виряджають шукати зброї від злиднів на дні моря.
Рахмани.
Песиголовці, одноногі людоїди, що скачуть попарі або гуртом, обіймаючись позашиї, — від сих лютих навчається доброго єднання".
Одноногие людоеды, которые скачут по двое или группой (коллективом), обнимаясь за шеи — как наставники доброго единения. Такое не забудешь (только бы не приснилось). Вот такими замыслами была обуреваема Украинка в конце жизни. И видела все это как наяву:
"Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу розслаблена, як порожня торбина. Отак я писала "Лісову пісню" і все, що писала остатнього року". Зеров говорил: "В останніх роках життя Леся Українка завжди мала високу температуру ввечері, і та температура її виснажувала. Коли ж вона бралася писати, то писання її мучило ще більше: це була друга гарячка, друга маячня, що приносила їй нові образи. Нові видива, розмови. Задуми, деталі намислів, віршові рядки — все це треба було занотовувати, записувати, поспішаючи, — поки є сила і снага…" Содержанием этой "маячні" зачастую была всевозможная нечисть.
А первый раз поминание нечистой силы встречается в письме пятилетней девочки к дяде и тете Драгомановым: "Мене перезвалы на Лесю. Миша колысь нарысовав на сьтіні чорта та шче на дверях напысав козячі ріжкы і якесь лыце…"
В этом же возрасте ребенок узнал и про мавку.
1.13. Языческий культ природы
Зеров был прав: "антихристиянська, майже ніцщевської сили проповідь сполучалася у Лесі Українки майже з поганським культом природи" (2, 2, 396). К язычеству она относилась очень и очень уважительно. Забужко справедливо замечает: "Тільки таким шанобливим евфемізмом — "релігія предків моїх", "релігія батьків моїх" — Леся Українка всюди й величає поганство, терміна ж "поганство" уникає (між іншим, як і "єресі"!), і не дивно: то поняття-присуди, що походять із дискурсу влади, з "енкратичного соціолекту" (у чорновій версії драми "У пущі" Річард Айрон на заввагу, що бути митцем — значить бути "поганином", відповідає: "Ну, коли так, То я повік поганином зостанусь, Хоч би сім раз на день мене хрестили!" — credo, під яким з певністю підписалась би й авторка). Зрозуміло, що єретики не звуть самі себе "єретиками", подібно як партизани не звуть себе "бандитами", і Українчин "не-ортодоксальний" словник у питаннях релігійних номінацій чи не найкрасномовніше зраджує її дійсні вірознавчі преференції власне тим, що не є нейтральним, як у типової "вільнодумної інтелігенції" її доби (навіть у Драгоманова!)" (10, 374).
Одним из главных ее произведений была "Лісова пісня". Закончив свою "пісню", она писала матери: "А я таки сама "неравнодушна" до сеї речі, бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша… Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку "в умі держала", ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами…" Тогда ребенку было пять лет.
"Потім я в Колодязному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка".
В это время ей было 11 лет. В Бога она не верила, а в мавку — даже очень. Одна из ее сестра вспоминала: "Найбільше ж Леся згадувала з приводу народної творчості с. Жаборицю на Звягельщині, куди мама вивозила із Звягеля Лесю, ще зовсім маленьку, й брата Михайла літувати з свідомим наміром (як вона сама розказувала мені), щоб вони прой-малися там українським народним духом. Леся прекрасно пам’ятала перебування в Жабориці, дарма що була там малою… Видко було, що перебування в Жабориці зробило на Лесю дуже велике враження і дуже їй сподобалося: вона, бувало, раз у раз із втіхою згадує, що те або те чула чи бачила в Жабориці, те або те відбувалося там. В Лесиній "Лісовій пісні" нема ні одного персонажа, ні одного повір’я, ні одної мелодії, щоб були мені незнайомі, — все то мої знайомі поліські, все те я чула і знала ще в Колодяжному…"
В начале драмы-феерии помещен "Спис діячів". Правда, в переводе с украинского "спис" означает копье. Но если не особенно "перейматись" чистотой языка классика, то этот "спис" впечатляет. Среди прочих персонажей там были такие представители лесной нечисти:
— "Той, що греблі рве";
— Потерчата — т. е. "двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках", которых утопила мать;
— Русалка, живущая там, "де темно, холодно, на дні лежить рибалка, над ним сидить Русалка";
— Русалка Польова;
— Водяник — а "шати на ньому — барви мулу";
— Лісовик;
— Перелесник;
— Пропасниця;
— Куць — это "молоденький чортик-панич";
— "Той, що в скалі сидить" — это "темне, широке, страшне Ма-рище";
— Злидні —"малі, заморені істоти, в лахмітті, звічним гризьким голодом на обличчі".
Вся эта публика находилась в душе у сестер Косач с самого детства. Как сказала сестра: "все то мої знайомі поліські". Про Украинку она вспоминала: "Написала вона "Лісову пісню", як сама каже в листі до матері, тому, що затужила за рідними волинськими лісами і за всіма тими істотами, що ними заселяла ті ліси уява старих и молодих волиняків-поліщуків, Лесиних приятелів дитячих і юнацьких днів. Найбільше ж затужила за мавкою…". Скажи, за кем ты тоскуешь и я скажу, кто ты.
Украинка — матери: "І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш? — у дядька Лева Скулинського…" Это уже в 13 лет. Сестра дополняет подробности: "Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато, багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку "силу" лісову, водяну, польову та про її звичаї і відносини між собою і людьми".