Отношения между различными "силами" (т. е. духами) и человеком составляют содержание драмы. Причем симпатии автора — явно на стороне лесной нечисти. В центре — образ мавки, о которой автор пишет: "Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов "слушний час" — я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік…" Зеров справедливо отметил: "Серед сім’ї Лукашевої мавка може бути тільки з дядьком Левом, що, одвіку живучи в лісі, приятелює з "лісовим кодлом".
Чей же это был образ? В воспоминаниях об Украинке читаем: "Народний образ мавки є продукт дуже давніх уявлень і вірувань людей нашого Полісся і, навіть ширше, українського народу, реальна основа яких, треба вважати, була закладена у далекій глибині віків. Слово "мавка" значить "мертва" і походить від старіших назв "навка", "навь".
Но, несмотря на всю свою древность, мавки поддерживают отношения с людьми. Здесь же был опубликован рассказ сверстницы Украинки — Федоры Якимчук, которая в молодости как-то заблудилась в лесу и от усталости стала терять сознание: "Раптом людина стоїть і манить мене пальцем… Я перелякалась. Переді мною стояла мавка… Уся в зеленому. Лице й руки також зелені… Коси зелені, розпущені, довгі-довгі, аж стеляться по землі… Вона засміялась, а потім заплакала… Ліс зашумів. Навкруги стало темно…"
Энциклопедия "Мифы народов мира" дает следующее определение: "Мавки (навки), в восточнославянской мифологии злые духи (часто смертоносные), русалки. По украинским поверьям, в мавок превращаются умершие до крещения дети. Имя мавки (навки) образовано от "навь" (воплощение смерти). Мавки спереди имеют человеческое тело, а спины у них нет, поэтому видны все внутренности".
После всей этой информации не удивителен финал произведения:
"Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постатьі падає, падає без кінця…" Любовь к мавке ничем, кроме скоропостижной смерти, закончиться не может. Только некоторые любители оптики могут такой финал считать оптимистическим: "А панує над усім — білий колір, той, з якого й постає, зрештою, кольоровий спектр. На білій, символічній, "ноті", що характерно, закінчується драма: Лукаша вкриває сніг. І такий кінець є по-своєму оптимістичний — з білого постануть інші кольори, постане життя природи й людини" (7, 390).
Зачарованность образом мавки до добра не доводит. Украинка же прямо впадала в экстазы: "А я таки сама "неравнодушна" до сеї речі, бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша". Эти "экстазы" выглядели так: "Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу розслаблена, як порожня торбина. Отак я писала "Лісову пісню" і все, що писала остатнього року… Та ще, як навмисне, ледве зберуся до якоїсь спокійнішої роботи, так і "накотить" на мене яка-небудь непереможена, деспотична мрія, мучить по ночах, просто п’є кров мою, далебі. Я часом аж боюся цього — що се за манія така?.. Я пишу "только в припадке умопомешательства", бо я тоді тільки можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітающими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась нав’язлива ідея, якась непереможена сила".
Вскоре после этих слов было написано еще одно письмо: "…Роїться мені в думці кілька тем — із боротьби християнства з "релігією предків моїх", "Камінний господар"… Не знаю, звісно, як воно в мене вийшло, добре чи зле, але скажу Вам, що всій темі є щось диявольське, містичне… Ох, я й так починаю боятись за себе, щось дуже вже я розписалась остатнього часу! І все так якось шалено, з безсонням, з маніакальним станом душі, до вичерпання думки, до виснаження сили фізичної…" Обращает на себя внимание противопоставление христианства и "релігії предків моїх", т. е. язычества. Украинка отрицает наличие среди своих предков христиан? А если они за тысячу лет все же были? Для нее это — печальный эпизод. Ей по душе язычество. Причем — вовсе не любое. Из языческих богов она выбирает что покрасивше. А все уродливое щедро уступает. Кому? Соседям с севера: кацапам, финнам и прочим неукраинцам.
Вот ее мнение о выдающемся скульпторе XX века С. Коненкове и его цикле "Лесное царство": "Коненков має деякий талан, але до "генія", либонь, тут ще далеко, а що його боги чисто кацапські, коли не фінські, то се безперечна правда, і я в них зовсім не пізнаю "релігії батьків моїх", що відбилась такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках, обрядах та легендах…" Какие "линии" в обрядах и колядках — непонятно. Но ясно, что языческие боги тоже нуждаются в пятой графе. Украинская нечисть прекрасна и не чета кацапской или финской. Бывает национализм зоологический, но есть еще, оказывается, и "божественный".
"…Чому слов’янські боги конче мусять бути косолапими, кри-воносими потворами — всі? Коли в наших казках навіть ворожа сила — "змій" — уявляється часто в подобі знадливого красуня. А "перелесник"? А русалки? А "золотокудрі сини" тої богині-царівни, що має на чолі зорю, а під косою місяць? Се ж, либонь, близька родина того Даждьбога, що вийшов таки "ідолищем поганим" у Коненкова?…" Она забыла назвать самого красивого из всей нечистой силы — светоносного Люцифера.
"…Зрештою, коли хто собі уявляє, наприклад, лісового бога "без спины, с одной ноздрей", то чому ж його таким і не зображати, тільки нема чого розпросторювати сього "ідеалу" на всіх слов’ян, а треба виразно зазначити, до кого саме він належить. Ну, та цур їм, тим чужим богам! Що вони мене обходять?" Очевидно, некоторым националистам трудно себе представить что-нибудь красивше своей родной нечисти.
Ранее Украинка писала Кобылянской: "Я взагалі давно вже втратила віру в "духів"… добрих і злих, небесних і підземних (та, власне, свідомо й не мала ніколи тії віри), а часом, в хвилини подразнення нервового, щось одзивається…" Не слишком ли близко (для атеиста) к сердцу принимает она "релігію батьків моїх", т. е. язычество?
Еще в 18 лет, как истинный ариец (с характером нордическим и твердым), она писала: "Люд Арійський зовсім не знав того почуття, що зветься страхом божим. Ні, він не боявся богів своїх, він щиро дивувався їм, він любив їх, він радів, утішався ними, дякував їм за їхню добрість, але не боявся їх. В його вірі нема нічого темного, страшного, хоч багато єсть величного. Його віра і поезія була ясна, чиста, радісна. Він співом голосним вітав кожну ранню зорю, до сонця озивався щирою хвалою, дива природи південної проймали його душу подивом, але не гнітили страхом. Він радів з свого життя, він любив цілим серцем свою роскішну матір-природу" (9, 16). Естественно, что такой "люд Арійський" не имел страха Божия, потому что просто не знал о Творце природы. Или забыл о Нем. А кроме того, ариец арийцу рознь. Бывают истинные арийцы (украинцы, например), а бывают — так себе (какие-нибудь кацапы или финны).
Однако наука не подтверждает гипотезы о какой-то особой симпатичности украинских богов. Современными исследователями у восточных славян описаны языческие обычаи человеческих жертвоприношений, проанализированы жестокие обычаи принесения детей в жертву умершим жрецам и языческим богам. Один из них пишет: "Про людські жертвоприносини у східних слов’ян розповідають не лише вітчизняні літописи, але й іноземні автори. Крім того, сучасні археологи знаходять значну кількість залишків людей у східнослов’янських язичницьких святилищах. Таким чином,… звичай приношенння людей у жертву язичницьким богам східних слов’ян був повсякденним явищем… За археологічними даними, звичай людських жертвопри-носин існував у давніх слов’ян ще задовго до виникнення інституту державності… Приносили наші предки в жертву богам і дітей, ще у праслов’янську епоху… Візантійський автор VI ст. Псевдо-Кесарий стверджує у своєму творі "Відповіді на питання", що древні слов’яни у важкі для них часи вбивали за спільною трапезою дітей, розбиваючи їх об каміння, подібно до мишей… Ібн-Даста, арабський мандрівник Х ст., повідомляє наступне: "Є в русів знахарі, з яких інші керують царями начебто вони їх начальники. Трапляється, що вони наказують принести жертву творцеві їхньому тим, чим вони побажають: жінками, чоловіками, кіньми. І якщо знахарі наказують, то не виконати їхнього наказу ніяк не можна"… Середньоазіатський автор IX ст.: "Велику владу в русів мали волхви, які користувалися правом ритуального вбивства чоловіків і жінок"… Про приношення в жертву полонених східними слов’янами повідомляє й візантійський автор Лев Діакон… Найбільшого розвитку звичай людських жертвоприносин досяг у пізніх язичницьких громадах в епоху християнізації Русі… Язичницький культ у пізніх язичницьких громадах став значно жорстокішим ніж у язичницьких громадах дохристиянської епохи… Таким чином, у східних слов’ян, які у більшості інших індоєвропейських народів існував страшний звичай приношення в жертву людей язичницьким богам" (13, 85).