Дівча плаче, потім радиться з братом, що робити. Зважають, що треба поховати хоть найдорожчі писані речі… Ждуть вечора з турботою, чи встигнуть поховать. У ночі засвічують світло у сховах, у покої вибирають писання. Ідуть, ховають в пустині, просто в пісок. Ніч кінчається, сонце ледве встає. Обоє стають на коліна, припадають до землі, молять Геліоса берегти їх скарби. Може, настануть кращі часи. Може, колись хтось знайдет і скарби — і дізнається великої мудрості: "Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!"
Такая вот жалостная история. Вспомним, что по Аристотелю "раб есть говорящее орудие"; одни люди рождаются по природе свободными (это эллины), а другие — по природе своей от рождения рабы (это скифы, славяне и прочие "варвары"). Это солнечная и светлая античность. На смену ей пришло очень "мрачное" средневековье, утверждающее вслед за апостолом Павлом, что для Христа нет ни эллина, ни иудея, ни раба, ни свободного, ни мужчины, ни женщины, но каждый — сын Божий и несет в себе искру Божью.
Кто-то предпочитает молиться Гелиосу. А почему не Зевсу? Почему не Аполлону или Дионису? Почему не всем, вместе взятым? Наверное, это — не принципиально. Лишь бы не Христу.
Этот замысел был записан в начале июля 1913 г. (последний месяц жизни Украинки). О. Пчилка вспоминала: "Коли я в початку липня прибула до Лесі на Кавказ, у Кутаїсі, вона, лежачи хвора в ліжку, однак поривалась думкою до своїх творів. Одного разу… згадала про свою обітницю, про ту поему, й сказала: "Ану, спробую зазначити, як би то воно виходило". Отож вона говорила, а я писала з її слів подаваний тут зміст її надуманої поеми. Проказуючи, Леся дещо зміняла: місце дії, останні слова. Перше хотіла закінчити прокляттям, потім сказала: "Ні, нехай "останнім акордом" буде молитва до Геліоса, — та й проказала ті слова, що стоять в кінці конспекту. — Отак і буде! — додала Леся наостанку. — Як тільки зможу писать, зараз напишу й пошлю". Та сьому бажанню не судилось справдитись! Зостався конспект".
Таким образом, бескомпромиссная борьба Украинки против христианства длилась до последнего вздоха. И даже после.
Еще в 1900-м году она писала:
Моя душа не буде "со святими", Не буде "вічна пам’ять" помені,Чужі мені пісні з словами тимиІ дзвонисі, потворимідяні.
Все было именно так, как она хотела. Львовская газета "Діло" писала: "Похорон був дуже урочистий, хоч духовенство не брало майже в нім ніякої участі. Така була воля покійної… Похід посувався в поваж-ній тиші. Церковного співу не було, бо духовенство не йшло за тру-ною…" Г. Палецкий вспоминал: "За добу до похорону стало відомо, що згідно бажання небіжчиці проводи домовини відбудуться без духовенства". Через год К. Квитка написал воспоминания "На роковини смерті Лесі": "В замітках газети "Киевская мысль" під час похорону Лесі Українки було написано, що, згідно з волею покійниці, в похоронному ході не брало участі духовенство і на труну не було кладено металевих вінків, тільки з живих квіток… В сьому є стільки правди, що авторка таких речей, як "В катакомбах", розуміється, не могла признавати ваги за церковними обрядами… Не тільки розпоряджень щодо похорону, але взагалі ніяких розпоряджень на випадок смерті Леся Українка ні давніше, ні під час останнього гострого періоду хвороби не робила (Коли не вважати на один ненадрукований вірш, про який писать ще рано. Цей вірш і не буде надрукований. Розпорядження)".
Что это за вирш — неизвестно. Но, чтобы судить о его содержании, достаточно знать, какие похороны устроили Украинке те, кто его читали (муж, мать, сестры). Квитка был прав в том, что "авторка таких речей, як "В катакомбах", розуміється, не могла признавати ваги за церковними обрядами". Поэтому, когда украинское радио, с одной стороны, то и дело повторяет в своем эфире эту антицерковную пьесу, а с другой — регулярно транслирует церковные богослужения, это выглядит как-то диковато (очевидно, множество "научных" атеистов окопалось в этих СМИ еще с советских времен). Но когда один человек (например, Ющенко) одновременно превозносит Украинку и желает "розбудувати єдину українську помісну православну церкву", то это напоминает уже расщепление личности (по-научному — "шизофрения").
1.16. Безбожное "счастье"
В 1895 г. писательница сочинила легенду под названием "Щастя" о первопричине всех человеческих зол: "Се було в початку віків. Новостворений світ сіяв чудовою красою, скрізь була гармонія, ясне, повне життя. Цвіла божа мрія, розкішна й лагідна. Людське життя плило тихими хвилями і зливалося з тією мрією в одне осяйне, спокійне море. Великий спокій був на землі, й люди жили в спокою. Так було довго.
Злий дух спав у підземній країні. Він спав довгі віки, і сон його був лихий. Прокинувся злий дух і покликнув: "Лихі сни мучать мене! Душа моя рветься, нема мені спокою! А там, на землі, панує ясний спокій, мрія ворога мого цвіте і витає — і ніщо не бентежить її. Чи маю я носити сам мою тугу огненну, чи маю ховати мій смуток темний? Ні, я кину тугу в серце наймиліших дітей ворога мого, я розкину над ним смуток чорним покривом, і потьмариться мрія ворога мого".
Сначала он напустил на людей голод, потом — смертельную заразу. Но все это было как-то не очень эффективно. И тогда враг рода человеческого пустил в ход свое самое опасное оружие — утопию:
"Злий дух сидів у підземній країні і думав. І він створив думкою своєю дивну постать. Вона була блискуча, як рання зоря, і міняла свій вид щохвилини, як вогонь. Злий дух дав їй життя і назвав її: щастя. Він взяв її на свої дужі крила і полетів з нею геть високо понад землею. Була темна ніч, табори спали, тільки молоді пастухи сиділи навколо багаття — пастухи не спали в ночі, — вони співали. Наймолодший грав у сопілку, дивився на зорі, і очі йому були спокійні, як зорі. З неба покотилася велика блискуча зоря. Пастух покинув сопілку і вхопився за серце. Він бачив зорю, і вона йому серце вразила. Він крикнув у голос: "Дивіться, дивіться!" — і всі дивились туди, куди показувала його рука, — там упала зоря. Вона впала на високу гору, і на горі спалахнуло світло, горіло і вабило серце. Пастух сказав братам своїм: "Ходім туди!" — і всі пішли до світла. Всі бачили у світлі те, що було їм над життя миле, і всі бачили різно. Їм було так, мов у душі в них горів вогонь. Вони йшли все далі, і світло далі ставало. Вони все йшли, кололи ноги на колючезілля, шарпали одежу об гострі терни, кров була на слідах їх, йшли і падали один по одному, бо сила покинула їх. А ясна, дивна постать все далі ставала, все більше мінилась і зникла в тумані. Настав день, а вона неверталась, і ніхто не знайшов її.
Був знов вечір, і пастухи співали. Вони співали: "О щастя, о ясне, загублене щастя!" І ті пісні отруїли серце всім людям. Всі прагнули щастя, а ніхто не знав його, всі хотіли бачити його, мати його на хвилинку і вмерти потім, бо воно стало їм миле над життя. І кожний бачив його, хоч у сні, хоч на малу хвилинку. На одного воно глянуло коханими очима, іншому заблищало золотом, іншому засіяло світлом слави. Всіх зачарувало воно навіки, і чари його були отрута. Воно летючою зорею падало в серце, і серце починало горіти. Хто разбачив його, той не забував його до смерті. Пекельний вогонь прокинувся в душах всіх людей. Всі шукали щастя, всі хотіли мати його ціле в своїх руках. Для нього віддавали все найдорожче, губили себе і других, сльози й кров лились річками во ім’я його. А щастя літало по світі зорею, блискавицею, вогником бродячим і ніде не спинялось надовго, і ніхто не мав його ціле в руках. І чутний був великий крик по всій землі: "Щастя! Щастя!.." З того часу не стало на землі ясного спокою, потьмарилась блискуча божа мрія. І злий дух утішився працею своєю". Среди борцов за счастье человечества Украинка и заняла свое видное место.